Час біль не лікує, просто крики душі перестають створювати резонанс з навколишнім світом. Вони не стихають. Просто не виходять за рамки, не виливаються сльозами та істерикою. Але і не зникають. Б’ються всередині душі, спустошуючи, ріжучи серце, додаючи смуток у погляд...
«Усе буде добре. Усе минеться» - як люблять це говорити, заспокоюючи. Що зміниться? Невже щось зміниться? Безглуздо. Можна намагатися бути щасливим і безтурботним. Та з якого дива ховати власні переживання від самого себе? Горе нікуди не дінеться. Ніколи. Жорстоке слово «ніколи». Але що вдієш?.. Таке життя... Не треба розглядати його лише з песимізмом, воно прекрасне. Та про це забуваєш, коли ніяк не можеш згадати голос людини, яка і досі живе у серці, хоч через чийсь задум уже не живе, не сміється до тебе лагідно, не дивиться щирими, люблячими, такими рідними очима, не простягає руку у бажанні допомогти чи отримати допомогу, чи просто поправити зачіску.
Єдине позитивне, що ти виносиш з цього горя, - це те, що ці сяючі очі треба берегти, що ось воно, щастя – у посмішках, у дотиках, у ніжних словах і суперечках, у тому, що набравши номер, у відповідь не так почуєш, як відчуєш, посмішку абонента від того, що ти зателефонував, просто від того, що ти є у цьому жорстокому світі... І як добре знати, що ти – чиясь посмішка, чиєсь щастя, частина сенсу буття когось. Тоді і виростають за спиною крила. Можливо, саме тому так боляче тоді, коли цю людину у тебе відбирають? Можливо, просто ламаються крила, і ти летиш на землю без попередження, без страховки? І саме від цього зіткнення так довго пече потім?.. І саме тому так страшно злетіти знов – просто боїшся, що, як і тоді, скинуть з сьомого неба?..
Біль ніколи не проходить. Він залишається. Залишається страх втрати. Не змиваються доріжки сліз на обличчі. Тут жоден демакіяж не допоможе. Такого просто ще не винайшли. Та й навряд чи винайдуть. А чи треба? Так боляче, нестерпно боляче... Але забути? Як можна погодитися забути звернений до тебе погляд рідних очей, забути смішинки у них і сльози, забути частину свого серця?..
Вівторок. 16/02/2010 01:04
ID:
217451
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2010 22:21:02
© дата внесення змiн: 21.10.2010 22:21:02
автор: Ковтан Надія
Вкажіть причину вашої скарги
|
