…Коли йде сніг. Великий, лапатий, повільний… Непомітно вкриваючи все навкруги, він ніжно опадає на дерева, землю, людей…На твої вії… Коли хочеться кожною частинкою шкіри відчути на собі його доторки. Коли казка стає реальністю, коли в білій завісі все буденне здається якимось не теперішнім…… а мрії і фантазії оживають і розправляють крила. Коли сам час уповільнює секунди в такт падіння сніжинок….. Тоді я думаю про тебе….. Бо саме взимку я зустрів тебе, зірку, що розігнала темряву навкруги, дала мені повітря, надію, вірю, право на мрії……
І я сподіваюсь… Ні! Я знаю точно, бо «сподіваюсь» завжди звучить з ноткою страху. Я знаю точно, що буду думати про тебе і в бруньковий час, спостерігаючи квітнення яблунь, і в час, коли тополі будуть знов нагадувати про зиму, і в час жовтогарячих, червоних маскарадів осені…
Вогник, що освітлює мій шлях… тепло ніжно-карих очей… інколи зеленуватих… інколи жовтих…щасливий погляд… Я можу подарувати в замін лише те, що є в мене. Воно давно не ціле, в шрамах, але б*ється так само як і раніше, передаючи тепло моїм долоням… погляду… думкам. Воно – все що в мене є. Непотріб, або найцінніша річ – не знаю… не мені вирішувати, мабуть)
А якщо сказати по правді… воно вже давно належить тобі, навіть не знаю з якої хвилини, якої години і дня цієї прекрасної зими… Моє серце. І я знаю – інструкції щодо його використання тобі аж ніяк не потрібні, тому фраза «бережи його» тут була б зайва… «хих»(с) =)
І три слова, які у всі часи були найважливішими на світі, не тому що сьогодні свято, а тому що я хочу кожен день твій зробити святковим….
Я Кохаю Тебе,
Ксюшо…)
