Спекотний день. Вологе повітря із солонуватим присмаком. Сонце стояло високо у синьому небі, його промені крізь вікно котеджу падали на шахову дошку із розставленими фігурами. Гра наближалась до завершення. Сьогодні Франсуа не міг ні на чому сфокусуватись, шо траплялось нечасто. Де Амбруаз робив більш впевнені ходи і мав усі шанси на перемогу. Від перельоту ше трохи нудило і мутилося в голові – акліматизація цього разу проходила відчутно. Франсуа налив півсклянки тоніку і поклав у нього два кубики льоду. Зробив пару ковтків і поглянув на дошку.
- Визначився?- спитав де Амбруаз, поставивши склянку.
Франсуа зловив себе на думці, шо не пам’ятає, які фігури його. Він дістав із кишені хустку і приклав до спітнілого лоба.
- Чорні – твої.
- Я знаю,- відказав він де Амбруазу.
Франсуа почув кроки за вікном, це була Крісті. У легкому ситцевому сарафані вона поверталась із пляжу, напевно набравши з собою камінців і мушель.
- Дограємо потім, піду збиратися.
Де Амбруаз підвівся з-за столу і вийшов із кімнати.
- Чому не вмикаєш кондиціонер?- почувся голос Крісті.
- Хочу подихати повітрям, яким воно є тут. Я прилітаю сюди не так часто.
Вона підійшла і поставила на паркет скляну банку із назбираним на прибережжі.
- На твоєму місці я би тут і жила. Тим паче є власний літак, дві години – і ти уже у Біотреші.
- Це тільки спочатку так здається. Ну то шо, ти готова? Вирушаємо.
- Звичайно.
Франсуа взяв невелику сумку, де була пара свіжих сорочок і усякий дріб’язок, надів сонцезахисні окуляри і вони вийшли з котеджу. Спустившись до пристані, пройшли по дерев’яному пірсу до пришвартованої яхти, де їх чекав одягнений у біле смуглий наглядач.
- Усе готово?
- Так.
Крісті обережно перейшла по трапу на палубу, за нею Франсуа. Помічник став розмотувати канати. Поки вони ше обмінювалися якимось деталями, Крісті пішла роздивлятися, як тут усе влаштовано. Біла фарба приємно сяяла на сонці, за бортом спокійні хвилі плескалися об судно. Вона побачила літери, спробувала повернути голову аби прочитати. «Марія».
- Франсуа, а шо це за Марія така?- вона лукаво обернулась.
- У яхти довга легенда.
Він жбурнув сумку до входу у каюту і став за штурвал. Крісті почула, як інтерфейс оголосив увімкнення навігаційної системи і бортового журналу. Почулося залізне цокотіння – піднімався якір. Вона підійшла ближче. Франсуа тримав руку на кермі, через затемнене скло неможливо було побачити його очі. Яхта тихо віддалялась від берега.
- Шо це за кнопка?- вона показала пальцем.
- Сигнал для супутника, на випадок, якшо скінчиться пальне і не буде вітру. Або система відмовить. Якшо шось таке стається – за годину-дві прибуває техпідтримка.
- Круто.
- Ходімо до каюти, вип’ємо чогось.
Вони спустились по сходах і увійшли до просторої кімнати. У стінах були широкі горизонтальні ілюмінатори, на підлозі білий ворсяний килим, під дзеркальною стіною велике ліжко, поряд із ним панель керування і дека доступу в мережу. Усе виготовлено із світлого дерева. Франсуа зняв окуляри і поклав їх на барну стійку. Підійшовши до панелі, викликав вікно навігації, де вибрав координати напряму яхти, увімкнувши автокерування. Крісті підійшла до бару, дістала дві склянки і налила до половини із першої ж пляшки, до якої дістала навмання.
- За шо вип’ємо?
- За тебе.
Вона посміхнулася і підняла напій. Франсуа подивився прямо їй у вічі.
- Ти навіть не уявляєш, яка ти особлива.
Він залпом випив усе і поставив склянку на стійку. Наблизився до неї і торкнувся її щоки, обережно провів від шиї до плеча і легко спустив бретельку. Крісті заплющила очі, невпевнено поставивши склянку, майже упустивши її. Відчула, як сарафан повільно сповзає додолу. Сильні атлетичні руки підняли дівчину у повітря і легко опустили на м’яке ліжко.
Сонячні промені відблискували на його спітнілому торсі. Вони лежали мовчки, чутно було лише тихе розмірене дихання. Франсуа монотонно проводив рукою по її червоному волоссі. Так вони пролежали якийсь час, поки він не вирішив перший заговорити.
- Не хочеш піти поплавати?
- Я не вмію,- тихо відказала вона.
Франсуа повернувся до панелі і шось змінив у маршруті.
- Нічого.
Він встав і не одягаючись пішов до своєї сумки. Повернувся із легкою усмішкою, тримаючи у руці два флакона, схожі на інгалятори.
- Шо це?- Крісті підвелась і сіла.
- Тантіб. Кажуть, шо він буквально здійснює мрії.
- І як цим користуватись? Його вдихають?.. Це транк?
Він поклав один на її долоню.
- Натискаєш і вдихаєш.
Вони зробили по глибокому вдиху. Нічого не змінилося. Крісті відчувала, як рідина без смаку потрапила у горло і легені. Вона поперхнулась.
- І шо?
Дівчина усміхнено подивилась на Франсуа. Він теж нічого, мабуть, не розумів.
- Значить так і має бути,- він знизав плечима,- побачимо, шо далі.
- Краще плесни мені чогось освіжаючого.
Франсуа зробив два холодні коктейлі з соком, і не встигли вони допити їх, як бортовий комп’ютер повідомив про прибуття до вказаної точки. Крісті вийшла на палубу і побачила, шо довкола лише лазурна гладь океану. Як виявилось, яхта дісталась упритул до піщаної коси, яка була в декількох метрах від корми. Франсуа спустився по драбині у воду і обережно доправив дівчину на мілину. Вони плескалися і бавилися під сонцем, сміючись і ледве знаходячи якісь слова від захоплення. Крісті здіймала у гаряче повітря мільйони бризок, які світилися у ньому немов золоті. Втомившись, вони сіли на пісок, де він майже підходив до поверхні, і дивились на небо, на маленькі білі хмаринки у ньому, на сам океан.
Піднявшись на палубу, вони вирішили перекусити. Франсуа виніс блюдо повне фруктів і холодну пляшку, вкриту краплинами вологи. Крісті взяла яблуко.
- Я спущуся до каюти, треба дешо зробити в мережі. Ти підеш зі мною, чи побудеш тут?
- Тут класно, поки посиджу.
Він поцілував її і пішов по східцях. А Крісті взяла пляшку і підійшла до краю носової частини. Збуваються мрії, подумала вона. Сівши на шезлонг подивилась удалечінь. Там із води виринали дельфіни, яких вона до сих пір бачила тільки на картинках. Крісті придивилась – це точно вони. Грайливо підстрибували над хвилями і пірнали у синю безодню океану. Вона помітила, шо на пляшку сів метелик із великими жовтими крильцями. Він, немов відчувши на собі погляд, вмить здійнявся у повітря. Крісті підвела очі – у небі було безліч метеликів, які легко і граціозно порхали навколо яхти. Вони усі були різних кольорів, наповнювали простір наче легкі дотики фарби художника. Це було дивовижно. Крісті вдихала тепле повітря і спостерігала за танцем барв навколо. Її широко відкриті зелені очі світилися щастям.
Почувся легкий хлопок – небо вмить стало глибшим, насичено синім, майже фіолетовим. Метелики обернулися на маленькі феєрверки, шо розсипалися над головою золотистим пилом. Цього точно не може бути, але це так прекрасно, подумала Крісті, цей транк дійсно неперевершений.
ID:
241918
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.02.2011 21:21:08
© дата внесення змiн: 18.02.2011 21:21:08
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
