|
«Це я зв’язала зими мереживо, ти же бачиш на склі замерзлому… Це я заметіль прохала не завивати, обійти тебе стороною. А сльозами я могла океан переповнити, він і так був наповнений… Просто я боялась серце твоє втопити.
А згадай ще вчорашній день. Це було ще вчора, але це було неправдою. Це був долі розрахунок. Це було, і Бог з ним. Це було.
Це була холодна осінь. Уявляєш, ще вчора, дихання ховаючи, ми гуляли по промоклій алеї. Це був прекрасний ранок. Вранці тебе поцілувала. Це була субота. Ніяких клопотів, ні думок про цілі і кошти, про обставини також не скажеш. Цілий день ти дуркуєш, бо втомився від буденної лажі. Ну а я… Застояна радість – у дітях, в телевізорі, в кухні за плитою, в інтернет мережі.
З цим днем прогораю, як сірник. І немає цієї гордині. Всі амбіції, бачиш, врятували чи що? Наврядчи, ніколи не дізнаємося, хто ми, ми не любимо, щоб нас впізнавали, особливо в таких випадках.
Сьогодні інший день. Зима. Ти ридма, на коліна, до вокзалу побіжиш, задимити сигаретою. Тебе це завжди заспокоювало. Але чому ж тобі не сказали, що давно закінчилось літо, і що осені теж вже нема? Подзвониш – недоступна, мовчить телефон, немає мене або просто не стало з нудьги. Не повіривши, що сталося, ти в безсиллі заламувати руки будеш. Не відповіси на «ким приходились одне одному?». Замовкнеш і зламається датчик. І які там мрії не збулися, хіба важливо?
Впав вже останній осінній листок. Ти його ніколи не забудеш, адже його підібрала і вклала в твого улюбленого Марка Твена. І можливо, не сьогодні, не завтра ти вирішиш його перечитати, і ти знайдеш наш останній листок. І заплачеш, як маленьке дитя, і згадаєш. Як за це і люблю, і ненавиджу тебе, мій солодкоголосий, на когось ображений, не пускаєш мене, не пускаєш. Це була холодна осінь. Теплої осені більше не буде. Тільки я знати буду, що і там тебе любити я буду. Я любила тебе зі створення світу. Я любила тебе… Стільки життів поспіль, нескінченно любила, я любила тебе ... Я любити тебе буду до останнього вдиху. Всесвіту всього ...
Любила, люблю і буду любити сильніше ...
Стали дні довше, стане на зиму ще життя твоє старше. А я тепер не на тебе молюся, а небесам молюся за тебе ...Кожній родимці моєї поцілунки твої до мурашок були ще вчора. Що там було вчора ще ... Щось було, і було ...
30 листопада 2009 року
Твоя кохана Марі»
Лист до коханого онкологічно хворої Марії. Вона точно знала, що не прокинеться 1 грудня.
Нехай не падає ваш останній листок.
ID:
253413
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.04.2011 00:35:25
© дата внесення змiн: 23.07.2011 02:45:07
автор: Туся Парасич
Вкажіть причину вашої скарги
|
