«Людина так збудована, що завжди на щось сподівається» - так влучно стверджує мій добрий друг і почесний громадянин Чорткова Пригар Богдан Іванович. Так і я, сподівався на цікаве та приємне двадцяте число восьмого місяця поточного року – празниковий День міста Тернополя. Але … Бадьорого ранку недільного відбулася швиденька передсніданкова прогулянка – по вербу кролям та поживний мамин сніданок. А так, дорога у «файне місто Тернопіль» у вишиванці, із читанням «Ладан осені» Петра Сороки, з особистим його підписом. Приємно вельми читати фахову різнопланову поезію. Окремі рядки атвора та деякі власні спогади надихнули на таку філософсько-релігійну тематику: "Рабська душа?"
І ось я у місті Тарнополь, як він називався до 1944 року. Як на диво, цього святошного дня проїзд у маршрутках у вишиванці був безкоштовний. Як бачимо, іноді стається приємне і те, на що людина не сподівається. Та на цьому приємні несподіванки для мене завершились…
Надалі у Клуб нумізматів: планове придбання монети, приуроченої до 20-ї річниці незалежності України, з портретами осіб, з яких не всі відповідають державницькій тематиці та прикрий факт подорожчання бонів (банкнот), зокрема, маленьких екзотичних країн. Та все ж, моя колекція поповнилась ½ долара Багамських островів, 2 кінами Папуа Нової Гвінеї та 20 батами Таїланду. На Багами я ще не збираюся, а соь до папуасів було б цікаво, та особливо, в Індокитай – у Таїланд, то вже маю статутний фонд.
Дорогою, від клубу нумізматів до літературного об’єднання при НСПУ, не зміг не завітати у «Світ кави» «Галка» (як літературне псевдо знайомої Львівської поетки, не менш спокусливої, аніж аромат кави). Оновлений нітер’р і без рибок виглядає доволі привабливо. Згадав відому притчу про каву та чашки, все ж, філіжанка, як і офіціантка, теж важливі!
Пан Зіновій Кіпибіда, шановний ведучий письменного об’єднання, вже стояв на порозі, ментально підганяючи своїх колег по перу та клавіатурі. Враховуючи празниковий день, то людей із творчої письменницької когорти було не так аж багато. Дехто ще підійшов, а ось не бачив панянку поетку Олю з дзеркального* молодіжного товариства, яка обіцяла, що не проспить; також не було й елітної** панночки Оксани, яка зовні нагадує давньоєгипетську правительку Хатшепсут. У випадку останньої. То як вона потім повідомила, одна приємність на межі початку недільної доби, компенсувала відсутність даної поетичної. Найдовше увагу присутніх літераторів тримала поетичними рядками пані Ірина Дем’янова, із презентацією своїх видань. Під час витсупу вона посміхалась, була аж надто серйозною, немов гіпнотичними пестощами долоні досліджувала поверхню стола, читала ледь не пошепки, відсторонено з поглядом в небо крізь шибку вікна. Так звучала глибинна жіноча поезія епохи зрілості. Правду пишучи, я не розумію, чому людей старшого віку називають літніми. Літо, як і початок осені є періодом зрілості, тепла та краси, відмінної від весняної, та не менш чудової, як духовної, так і матеріальної. А у Природі ці дві половинки одного цілого найбільш ідеально єднаються.
Надалі аурою літературного залу заполонила панночка, на ім’я Любов, на прізвище Мацієвська. На жаль, не мав змоги везти до дому її поетичну збірку через обмеженість кола осіб, яким вона її за презентувала. Якщо попередню авторку можна асоціювати з красою серпня, то цю молоду панянку із красою періоду Великодня – кінець квітня – початок травня. Михайло Матковський подарував їй щедрий букет кольорової гами квітів!
Попри все маленька стрілка дзигарка наближалася до одинички, теж наближалася черга мого виступу, та телефонний дзвінок змусив вийти (написав би я таке років 29 тому, подумали, що дурниці верзу), відповідно і змістилась послідовність виступаючих. Коли вже пан Зеник гадав мені слово (щоб в кишені не шукати), я коротко розповів про Чортківську книжкову толоку «Словія 2011», організована поетом і редактором В. Погорецьким та про мою публікацію у «Чортківському віснику» про літературне Терн опілля. На той час, вже велика стрілка годинникова дійшла до одинички. Не тільки настав, а й минув час залишити шановне письменне товариство, адже за розкладом святкування Дня міста, саме на ту годину на міському пляжі мав відбутися конкурс боді-арту. Серед недільної програми впродовж дня (до Заліщицького поїзда) саме це вид мистецтва був найцікавішим. Як мій друг писав, то є файно подивитися на голі жіночі гг…гомілки, але жінка не пустить. Та я ж неодружений – нема зле, щоб не було добре…
І знову змушений згадати крилатий вислів чортківського світоча нумізматики та філософії, вказаного вище Богдана Івановича. Я сподівався, що десь на набережній огляну мистецтво живопису на живому тілі та незабаром приєднаюся до 2-ї частини літературного зібрання. Та мабуть, голку в охапці сіна легше знайти, аніж щось довідатися про місце розташування боді арту! Серед безмежного моря людських істот, таки зміг допитатися про місце того тілесного мистецтва – аж на тім боці від готелю /дивізія/ «Галичина». Ех, залишив одне мистецтво, і не натрапив на дурге! Напившись спрагло води у церкві над ставом, зробив спробу ще раз завітати у Спілку. Та зачинені двері мені холодним тоном повідомили, що всі уже розійшлися. Два рази «Ех»!!
У хащах вагань подальшого шляхового пріоритету, попрямував і покерував у книгарню «Є». не буде аж надто перебільшенням, коли напишу, що книгарня загалом, це місце, де втрачається відчуття часу, немов ірреальна містична аура іншого буття огортає свідомість людини. Зі співзвучністю даних рядків мій книжковий вибір зупинився на праці французького науковця Роже Каюа «Людина та сакральне». При виході сакральне поступилось місцем іншому… мій погляд зустрівся з поглядом неординарного старшого поета, пана Михайла. Він йшов щось жуючи, очевидно, закусував. Ймовірно, через його надмірну схильність до вираження своїх вокальних даних у закладах громадського харчування, його наполегливо попросили вийти, причому завчасно, так, що він не встиг закусити там. Поділившись останніми враженнями, якось так мимоволі виникла ідея вшанувати нашою присутністю ще якийсь цікавий заклад громадського харчування. Як сніжинка на мокру землю, наш вибір впав на кафе «Ностальгія». В час замовлення у п. Михайла знову виникло бажання попахкати дзигаром і поспівати. В приміщенні – не можна, отже – темні окуляри на очах, цигарка в руці, низький голос задушевної пісні – ось картина безкоштовного міні концерту.
Скільки років тому вийшов перший україномовний журнал «Основа» в Санки-Петербурзі? Правильно, не 200, і не 100. Саме стільки нам принесла грам у графінчику та по салату кожному. Не спішіть нас критикувати в обмеженні блюд. Слід віддати належне останньому блюду в даному закладі громадського харчування – наприклад, у кафе «Тарко» у Чорткові, є салати по 5,5 грн., по 7,5 грн. і т.д., із самообслуговуванням, але дана ціна, за 100 грам продукту; які зачерпне офіціант, хоч там і дещо колоритніше приготовано, а у «Ностальгії – ціни приблизно ті ж самі, але вагою у 2,5 рази більше страви, принесеної офіціанткою. Похвалюся – я виграв поєдинок із салатом, спожив весь. А більша половина сусіднього салату залишилась неспожитою, зверхньо споглядаючи на переможеного пана Михайла. Мабуть, йому зменшився апетит через мовчанку працівниць кафе на його запитання: «Скільки коштує поцілунок чарівної тернополянки?» і т.п. Також він декламував дещо зі своєї поезії та співав окремів куплети. Мені пригадався кумедний епізод із твору майстра світового гумору – Джерома Клапка Джерома «Троє на велосипеді», де головний герой, англієць, у Німеччині не надто добре знаючи англійську мову, просив продати йому за … пфенінгів подушку. Виникає запитання, навіщо англійцю, подорожуючи в іншій країні на ровері, купувати подушку, але… У магазині його не зрозуміли, британець наполегливо повторював своє прохання. Молоді продавщиці ніяковіли, все ж, одна з них підійшла і швиденько цьомкнула дивакуватого покупця і забрала гроші. Виявляється, подушка і поцілунок німецькою мовою доволі співзвучні слова. Вертаючись до нашого ностальгійного засідання у Тернополі, зазначу, що пустий графін дав знати, що нам час іти, а салатом-переможцем, можна знехтувати. Я вийшов, чекаючи, поки п. Михайло прощався з кожною офіціанткою, на кухню він вже не йшов.
Немов би й настав час розпрощатися зі щирим товариством п. Михайла. Однак він наполегливо, усією масою своєї гостинності, спонукав ще зайти до нього до дому (до його сина), «то пару метрів звідси». Але то виявилась пара у квадратному кубі з двома нулями. Не буду вдаватися в сімейні подробиці, то не той стиль літератури. Зазначу, що кухонний стіл зустрів нас прохолодним квасом, а згодом і горнятком гарячої кави. Остання була вже поза смаковими пріоритетами того «полудніка», як за Збручем кажуть. Та вже прийшов час розходитися. Ми чемно і щиро попрощалися на роздоріжжі біля Політеху. На площі перед драмтеатром я зупинився, щоб зателефонувати, аж тут мене перепинив, правильно, знову пан Михайло. Та невдовзі його погляд зупинився на красивій молодій панночці, що сиділа на лавочці. У нього одразу виникло бажання, щоб я їх сфотографував. Що ж, мені не важко, як і їй (фотогенічність – одна з рис її зовнішності та характеру), сказано, зроблено. Цілком можливо, пан М. ще бажав би ставати / сідати до фото, у ближчому ракурсі, та тут підійшов той, на кого та панянка очікувала. На цьому й фото сесія завершилась. Час нагадував про себе, то ж мені вже слід було остаточно розпрощатися з другом-поетом.
А невдовзі я вже був на вокзалі у недовгому очікуванні, коли потяг «Тернопіль – Заліщики» поволі рушить на південь у просторі і в часі проходження годинникового дня, коли вітаються, згадуючи вечір. Ось так минув День файного міста Тернополя.
Вересень 2011 р.
* літературна студія "Дзеркало"
** вказана особистість - голова ТМГО "Національна еліта"
ID:
280444
Рубрика: Інше
дата надходження: 13.09.2011 23:24:39
© дата внесення змiн: 14.09.2011 09:34:19
автор: Ярослав Дорожний
Вкажіть причину вашої скарги
|
