Дивно, коли все,що у тебе є може поміститись в коробці з-під взуття.
Коли серце у груде б'є, наче в гонг,
коли ти нервово відгризаєш на пальці кутикулу...
Він так солодко посміхається крізь сон та метушливо лізе під ковдру,
наче шпигун, якого поцілунком зранку викрили.
І наскільки б ти сьогодні не була щасливою,
всеодно, озираючись на минуле, гірко зітхнеш.
Жодна з цих завжди веселих, дотепних жінок
ніколи не була тобі справжнім другом.
Під одягом стільки років поспіль муляють крила,
а ти всеодно ще досі боїшся вогнів злітної смуги.
Хоча раніше завжди вважала себе
якщо не Індіаною Джонсом, то не з лякливих.
Авжеж, дзеркало в роздягальні завжди
робить тебе трохи стрункішою, а світло падає так,
що риси обличчя стають медово-пряні.
Ти бачиш тонни непотребу, від якого прогинаються вішалки.
Воскові посмішки, що на обличчі розчаруванням тануть,
коли ти ідеш повз касу та німих манекенів з порожніми руками,
бо, хоч і важко зізнатись, але жодна річ
тобі тут зовсім не личить.
Це все через античні гени, через повчальні притчі,
якщо хтось з вас носить «Prada»-нехай кине у мене камінь.
Дивно, але ти таки залишаєш розкішне фойє, кусючі цінники,
зачиняєш з легкістю двері крамниці і не відчуваєш
себе ні на мить у чомусь винною.
На тобі протерті джинси, зім'ята майка, пояс,
що від часу потріскав та вицвів...
Але ти насправді твердо впевнена у тому, що саме це-твоє.