Ти заслужив такої кари від небес.
Ти, мабуть, й сам це знаєш.
Тепер лежиш на самоті,
Немов побитий кимсь нещасний пес,
Потроху догораєш.
А знаєш? Ні! Скоріш не знаєш.
Ти ж у нотатках мої вірші не читаєш.
А що читав колись, навряд ще пам'ятаєш.
Допоки ти в пітьмі конаєш...
І свою долю проклинаєш...
Молюся я за тебе стиха...
Маєш такого янгола для себе...
Адже нема різниці - лаєш чи не лаєш...
Обходить стороною лихо.
Мені так боляче було без тебе дихати. Колись.
А зараз бумеранги від нанесених тобою ран переплелись.
І мені боляче, адже тобі болить. Дивись!
Не спиш? і я не сплю з тобою.
Ридаєш чутно ледь від болю.
Тебе погладжую рукою.
Може? тебе я заспокою?
Чекаю я, коли прилинеш, на ватних лапах приповзеш,
Постукаєш зненацька в двері...
І знов жбурлятимеш мою любов до стін, додолу і до стелі.
Ти гратимешся серцем знов, лишаючи лиш на шпалерах кров.
А я нічого не помічу, мов...
Підеш ти з тим, із чим прийшов.
Без зайвих слів і пафосних промов зачинеш двері.
Й не буде за плечима знавіснілих змов.
Таки зізнайся - зручно йти із тим, із чим прийшов?
Нічого ти не втратив і нічого не знайшов.
Пора вже, цуцику, нову господарку шукати,
А янгола залишим пилом припадати.
Усе одно його обовязок: любити й пробачати...
Допоки інші будуть стусани давати.
так... про янгола припавшого пилом
