(із циклу поезій зі спеціями"Відтінки червоного".)
Роззувайтесь, заходьте в дім. Дзеркал
не чіпайте, вони ще сонні.Чорний ситець
як херувим, огортає стіл. Голову матері...
Шматок підвіконня.
Свічка горить, її мовчки задмухує протяг.
Віск пече, стікає поволі в долоню.
Її серце схоже на Ноїв ковчег, рятує
безпомічних, кволих, сторонніх. Вона як причастя
у їхньому роті.
Тихо так...що навіть чути як хтось ковтнув. Як
пульсує судина від гніву на лобі. Час засмоктує її
душу в намул, мов приречену горем здобич.
Не торкайтесь стільців,на них досі сидить чужа тінь.
Не лягайте у ліжко, яке ще тримає тепло вчорашніх
обіймів, не їжте м'ясо, яке було раніше її грудьми.
Не кажіть "Амінь", змішуючи алкоголь з снодійним.
Істина ж відкривається тільки тим,
хто вміє сумлінно чекати.
Поглядом виїдаючи небесну Кирилицю, розписану
блискавками й зірками.
Відчай судомить вилиці, а в горло наче хтось кинув камінь.
Вона стоїть і просто на нього дивиться...як дивився на
сина Господа Понтій Пилат.
В ній немає ні крихти добра, ані зла. Вона по іншу сторону барикад.
Чекає, щоб бодай хтось її прихистив...
Але натомість все частіше могутній людський кулак
забиває цвяхом у спину їй невимовно важкі,
бетонні хрести.
