Вона жила тепер одна. І тільки та проклята любов все блукала по її будинку, не відступала від неї ні на крок. Давно змирилась з тою набридливою коліжанкою. Любов стала їй майже рідною. Тепер вже нічого не знала про нього: ні де він обертається, ані яким родом занять займається…Та любов все одно стояла поруч, мовчки дивилась в її очі і тяжко зітхала. Вона махнула на любов рукою і пестала з нею боротись. Всі попередні спроби були марними. Звиклось…
Любов ходила з нею на усі її пробні побачення, ставала німим свідком нових знайомств та розмов. І завжди всюди була третьою. Якось ніяковіли ті розмови. Слова швидко робились нудними, застрягали у горлі. Вона була поганою акторкою і не могла зіграти роль закоханої. Їй просто ставало скучно. Не могла побороти себе. Підривалась. Забирала з собою свою любов і бігла додому. А любов, як той Юда, всю дорогу нашіптувала їй про невдале побачення і черговий раз заганяла у глухий кут. Як педантичний математик, робила порівняльний аналіз, і знову ж таки виходила переможницею. Переможницею над нею та її життям.
За вікном трусила снігом зима… Він був чистим та дрібним, мов сонячне борошно, пересіяне через сито… Ранок дихав свіжістю та прислухався до тиші. Вона прокинулась від тої ранкової тиші і раптом помітила, що любов покинула її. Порожнє місце було ще теплим, але вже дійсно вільним. Відчуття свободи було дивним. І вона не знала, що з тою свободою робити. Чи тішитись, чи сумувати? Звичка–велика сила…Можливо, більша за любов…
