|
Так хочиться встати і побігти… простто вибігти зі світу в найменш підходящий для цього моменти,. Що б всі подумали що я божевільний… Просто бігти… Летіти кудись… посеред лекції, поеред зустрічі, конференції. Просто встати… Спонтанно встати і побігти…
Є так звана межа, межа реальності. За нею життя, справжнє, не вимушене. Не пусте й сіре, а інше, зі змістом. Ти сидиш і раптом мозок сповнюється втомою… ти провалюєшся і себе, падаєш з сотого поверху буденності у прірву своєї свідомості. Впав…. Тихо… Більше не чути вигуків лектора. Тут тільки ти… В порожнечі душі ти знаходиш музику… чи то музу… чи її… Байдуже! Головне що ти не там! Не там де був! Нема більше блювотних облич, нема вигуків, шуму, стін, світла, зла,темряви, болі! Нічого немає. Ти аморфний, аморфне тіло, яке затихло в душ. Почуття є, вони застигають в депо твоєї душі… Вже сьогодні. Ти думаєш про своє, про неї, про світ, про життя, про порожнечу яка в середині, трохи вище шлунку, яка знаходиться до біса медіально, чи при середньо, чи збоку… всі слова вже не мають значення… є ти,і ти рухаєшся до своєї межі, межі реальності, на той бік життя.
Лектор знову підняв двох. Чоловік років п*ятдесяти. Ніколи не звертав увагу на те як він дивиться, впершись у кафедру він «Толкає» свої рєчі… мабуть важко доносити свої думки до сотень. Нажаль до мене він не зміг достукатися. Тому я тут…
Сотні облич і всі пусті! ТОМУ Я ТУТ!
Мене отруїв цей світ і я вмираю від отрути. Та чи отрута це? Можливо це наркотик? Тому я тут? Це все уява мого задурманеного мозку? Байдуже. Головне те, що я вже близько до межі.
Ще трошки! Капай злість! Капай біль! Скоро наповниться склянка, і я побіжу, зірвуся з місця, зірвуся як шалений і буду бігти. Тікай пустий день!
Задзвонив телефон… Ти? Але що ти забула тут? В моїй голові? В найпотаємніших та найскаральніших кутках моєї душі? Склянка майже повна. Я на межі! І ще один пустий крок…
Починаю чути крики, світ не хоче відпускати мене. Стає все гучніше… Кожен крик так і тягне в реальність… ГРАЙ! Грай гучніше моя душа! Не відпускай мене! Не дай забрати мене! Тримай! Тримай міцніш… не довго, для нас…
Пишу, намагаюся зловити кожне слово, не втратити потік душі. Байдуже на помилки, головне те що ВОНО тече. Тече чорнило моєї душі і воно теж стікає в склянку, наближаючи мене до межі.
Як довго ще чекати? Що в кінці? Знову цей шум! Ось що вбиває нас! Не світ, не соціум, а шум. Білий шум, він не дає забутися, полетіти! Ми всі сковані шумом! Замкнути вуха і закри4ати! Що б крик знищив шум.. та він сильніше. І знову він забирає мене!
Та не тепер! Не сьогодні! Не зі мною! Я переміг! Ти чуєш це? Ти чуєш як вільно б’ється моє серце! Я переміг, ти програв! Я виграв бій… я тут! Я недосяжний для тебе… Ось вона остання крапля, ось ВІН останній крок. До біса посмішки! До біса слова, до біса погляди! Просто встати! Спонтанно, в непотрібний ні для кого момент, встати і гучно грюкнути по столу, що б всі стрепенулися, що б зник цей шум… закричати і побігти, ось він – цей момент! І піднявшись я кричу мої навіжений і біжу-біжу-біжу! Незважаючи на окрики лектора, незважаючи на розгубленні погляди людей, всіх пославши подалі я стаю вільним! І нікому не зрозуміти того що ти став вільним, їм не зрозуміти свободи! Живим не знати що це смерть… Голодні не знають що таке ситість, багатим не знати що таке бідність… сидячому не зрозуміти як це бігти! Той хто повзає ніколи не полетить! Спочатку потрібно встати, впершись на руки піднятися на ноги і побігти! Відірватися від землі,від світу, від реальності і полетіти! Я лечу! Можливо до тебе! Лечу…
Та раптом…
Дзвінок! Один звук, один тон, один порух повітря і я падаю…
Я знову тут… це лише моя уява… якби ж не він…
Дзвін який зруйнував весь політ…
Дзвін який зруйнував мою свободу…
ID:
315711
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2012 11:07:23
© дата внесення змiн: 21.02.2012 11:08:01
автор: Make Suffer
Вкажіть причину вашої скарги
|
