Вона була прекрасною. Її чудове плаття пишними зеленими хвилями з дівочого стану спадало до самого долу. Дивні очі дивились з-під ніжних вій, на які зимою осідав барвистий іній. І такі ті вії були загадкові і милі, що кожен міг зачаровано дивитись і милуватись ними цілу вічність. Юрби щебетушок-пташечок сідали на її підняті високо вгору руки, які ніби запрошували до себе, і голосно ніжним цвіріньканням співали їй хвалу…
А літом сонце, виходячи з-за обрію, мов закоханий енергійний парубок, поспішало теж до неї, щоб своїми пальчиками-промінчиками поніжити струнку лісову красуню і тихенько прошепотіти їй на вушко: «Ти-найкраща!!!»
Подружки заздрили їй, скоса поглядаючи на її вбрання, на неземну красу, на струнку поставу: «Треба ж такою народитись?! Оце так доля! Щастить же деяким! » А вона любила їх усіх, вважала найкращими друзями і тішилась кожним світлим днем.
На Землю майже ступав Новий рік. Для когось він готував успіх, для когось приємні несподіванки, для когось–хороший заробіток, а для когось–не дуже щедрі презенти від долі. Та як завжди, весь люд намагався зустріти його якнайкраще, бо усім відомо: «Як зустрінеш Новий рік–так його і проведеш!»
Ялинка теж зустрічала кожен Новий рік на рідній галявині. Але та зустріч була тихою, спокійною, ніжно-зимово-радісною. На своє зелене платтячко вона вдягала снігову шубку, і тоді ставала справжньою лісовою сніжною королевою!!!
Цього року щось на її серці було тривожно, не так як завжди… Чому? Чула колись від своїх родичів-лісовиків, буває так, що перед зимовими святами приходять до лісу люди і забирають лісових красунь до своїх осель…Боялась того найдужче…Вона так звикла до лісу, звірят, пташенят…Звикла кожен день вітати радісне сонце!!! Забрати у неї все це –означало позбавити її життя!
Одного ранку за нею все-таки прийшли…
Тепер її везли до великого міста…Зв’язані руки терпли, боліли…У неї було одне-єдине бажання – хоч на мить звільнити їх і привітати сонце…
А вже на ялинковому ринку за неї правили ціну. Люди підходили, розглядали красуню захопленими очима. Дехто кривився, почувши про ціну, дехто довго не міг відійти від неї…Врешті її купили...
І вже цього вечора вона стояла у великій світлій оселі. Оселя була багатою та затишною. Діти кинулись до ялинки, втішились, заплескали у долоні. Передноворічна радість запанувала у кожному куточку хати!
Такого чудового вбрання у неї не було ще ніколи! Її плаття сяяло сотнями вогнів, було прибране різноманітними квітками та зірками, на ній сиділи кольорові птахи. І всі чекали на Новий рік та Різдво!
Зимові свята господарі зустрічали в колі своїх друзів! І всі вихваляли ялинку! Від неї просто неможливо було відвести очей!
Та свята минули…Ялинка засумувала…Вже тепер не дуже захоплювались нею. Кожен пильнував свої власні інтереси. Господар свій бізнес, діти пішли до школи, а господиня мала багато хатньої роботи.
Ялинка згадувала свою галявину, сонце…І все сохла, сохла…Від її колишньої краси не залишилось майже сліду. Зелені вії опадали на підлогу, і вона тихенько плакала…
Одного дня з неї зняли чудову сукню, і ялинку без жалю викинули на смітник.
Було тяжко дивитись, як лежала вона біля смітника, і тільки вітер перевертав її з боку на бік або просто легенько ворушив, ніби хотів полегшити її муки…
Чи була це розплата за красу?
Наталю, твоя ялиночка схожа на мою ялиночку у вірші "Не рубай ялину". Вдало ти написала своє бачення про новорічну красуню. Хай щастить тобі, сонечко
Наталія Ярема відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я згадувала , Галинко, " Не рубай ялину", коли писала твір. Дуже шкодую ялинки, що лежать біля смітників. Мені завжди здається, що вони живі, хоча сама, чого гріха таїти, у хаті ялинку люблю дуже...Дякую Вам!
Тішуся дуже, що Вам сподобалась моя казочка! 
