Ліниво прокидаєшся, босоніж ідеш до вікна,
а за ним- глазурований молочним дощем Будапешт.
Господи, якби ти знав...
яку нісенітницю у своїх пакунках несеш,
яким непотребом забиваєш тутешні вітрини...
Я тут з нічев'я зіп'юсь або просто загину.
Мені в печінках сидять
ці вузлуваті вулички, гамірний люд та книжкова розпуста.
Звідси якщо їхати, то не додому, а тільки з глузду.
Усі мої дні тут з'єднює в єдине старий телефонний дріт
і декілька байдужих(неодмінно твоїх)
вдавано привітних слів на ньому, декілька важких
приречено фатальних зітхань(моїх).
Як звично-переступиш поріг,а за ним-
завжди голодний кіт та втома.
Господи, річ зовсім не в тому
що ця любов, наче привид самого Гудіні,
вправно вислизає
з кайданів терпіння та одержимої звички.
До мого серця ти загубив ключі.
Завіса. Оплески, переповнений по вінця зал глядачів.
Ехом рве тишу мінорна терція.
А ти знову приходиш до мене вночі,
злодієві ж достатньо тільки відмички.