Телефонного дзвінка від неї не було вже п’ять днів. Це була незбагненна аномалія. Близько, як за пів року їхнього поза форматного спілкування, такого ще не було. Не раз зранку, коли чоловік вже пішов на роботу, чи вона вийшла з дому, відвела дитину у школу, Лія телефонувала Джею, а то і повідомити, що він завітав у її сни, запитати, чи наснилася йому, як розпочався день, чи просто побажати смачного до сніданку. Бувало, він випереджав її своїм дзвінком. І так – декілька раз до кінця робочого дня, окрім вихідних, із причин обмеженої змоги усамітненого спілкування. У вечір середи був останній дзвінок, який не передбачав нічого тривожного. В четвер була взаємна мовчанка («Можливо, щось не склалось» - подумав Джей) і передбачені ускладнення в нього. У п’ятницю молодий чоловік (яким він і був біологічно, проте, хто кохає, той молодий і поза паспортом) зателефонував до Лії. Вона офіційним до холоду тоном відповіла, що передзвонить в понеділок. Його насторожили холодні нотки її голосу. Та відклав тривогу до понеділка. Очевидно, у неї – неприємності, та він не хотів бути нав’язливим. Але Лія не подзвонила і в понеділок.
У неї був похорон. Похорон частини себе, іншої себе, неканонічної, грішної, але вільної і щасливої… з ним. Бо ж він несподівано відкрив іншу її., швидше відчинив дверцята тієї кімнати, де спала інша її частка, впустив промені сонця, що росло. А торкнувшись її уст, перед самим народженням маленького Сонечка (перед днем зимового сонцестоянням), він прокинув її зі сну фіксованої буденності, та пестощами рук розгорнув осіннє листя сумнівів і вагань. Тепер лія, вірніше вже Олеандра, подумки міцно зачинила віко домовини, у якій лежало безпомічне тіло, ще повне життя, закоханості, пристрасті та інших спектрів світлих кольорів веселки. А та веселка ставала щораз більше тьмяною – “Fade to black” як пісня “Metallica”. Жінка кидала грудки сухої чорної землі в могильну яму. Бліді долоні навіть не мастилися. Вона поглянула на небо – лише сонце з не милосердною спекою, вже котрий день поспіль. Жодної повноводної хмаринки, жодної сльозини неба. І в неї – ані сльози над труною, що зникала в ямі серед потривожених черв’яків та личинок.
У вівторок Оліандра врешті подзвонила. Голос був бадьорий, але це не голос Лії. В загальному вона пояснила про зміни, що сталися. Джей зрозумів, намагався щось заперечувати, він знав, що рано чи пізно це мало завершитись. Але тепер він був не готовий до цього. Хоча мав би знати: вже наближалося царство Чорнобога – ще буде немало теплих і спекотних днів, та сонце вже втрачає свою силу, день стає чим раз меншим.
Цієї ночі Джей не міг заснути, хоч і не пив жодної кави. Попри буденні неприємності, духовна порожнеча заповнювала його, десь із глибин несвідомого. Не повністю зашторене вікно було стежиною у ніч. Він інколи не читав книг чи статей про тлумачення снів, лиш іноді з посмішкою згадував їх. Чоловік заплющив очі. Свідомі спогади і образи підсвідомості перетнулися на одній стежині. Йому наснився гірський ліс, в тому благодатному місці, він вже давніше не був. Розплющив очі – крізь напів ясну літню ніч у вікні стало видно обриси людського силуету. Схоже не раз вже траплялося : це могло бути світло фар далекої машини, гра вітру гілками, а то й опалим листям, чи просто рештки видіння сну. Якщо мариво не зникало, він обертався на другий бік і знову поринав у сон. Але цього разу це було щось інше, хтось. Джей бачив Лію. Кліпнувши очима, жіноча постать від цього не зникла. Вона наблизилась на крок до ліжка – світле хвилясте волосся, щира усмішка, повні відкриті груди, погляд – важко було розпізнати. Чоловік не злякався, з певним здивуванням очікував подальшого. Лія нахилилась до його губ, її груди торкнулись його грудей, а уста – його губ. Джей хотів її обійняти, продовжити поцілунок, миттю згадавши, як він вперше нахилився до її губ, серед шелесту Карпат. Та крізь мариво ночі, йому не вдалося поцілувати кохану чужу жінку – Лія відхилилась.
- Ти знову ж такий запальний, не поспішай. Ти знаєш, вона мене похоронила, але я ще маю сорок днів. Наступної ночі, я прийду ще…
21.06. Київ.
Несподівано-містично - від Тебе... Хоча, чи й знаєш настільки реальними де-які нюанси можуть бути в житті? Дивовижно! Твоя проза захоплює не менш, а ніж поезія!!! Натхнення Тобі....
Ярослав Дорожний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую щиро. проза раніше вдавалася краще. іноді - викладаю на папір. а чарування - через відчуття...
і майже реально... 
