Місто міфічних дощів і цілком реальної спеки
По секунді стікає в небо між пальцями втомлених рук.
Його вулиці – дежавю, сто разів прослухані треки,
Як атоми Оксигену – незамінний, незмінний брук.
Місто тримає Всесвіт на сивих раменах вітру.
Всесвіт парує димом – листя горить у ніч.
Місто, візьми за руку, мої сльози безслівно витри –
І я розчинюся тінню в круговерті твоїх облич.
Пробач мене, горде Місто, за сірість самообману,
За розігнані хмари несказаних слів у вічі.
За ту, що жила би так, ніби жити – двічі,
За ту, яку Вічність щоночі до хрипу кличе -
За ту, ким не стала… а також і за ту, ким не стану.
21.05. – 02.08.12
