Пам’ятаю ту березу в нашому дворі…
Розпускав їй вітер косу – ніжився в гіллі.
Непомічену красуню цілував лиш він
І шептав свої сонати під пташиний дзвін.
Трохи далі - став знайомий… не глибокий, ні,
Хоч здавався нам як море – ми були малі.
Ну, а ліс, дорога, поле, свіжість літніх трав…
Не повернусь вже ніколи – цього я не знав.
Щось залишилось у серці, що зумів зберіг :
Подарунок мами в пісні – справжній оберіг.
В ній тепло, роса, перлина , злитки доброти
Дарувавши попросила : «Лиш не розгуби …»
Ну, а батькові дороги пролягли в житах…
Де зростають колосочки, там не легкий шлях.
І ростив дві стеблинки, мудрість засівав.
Виростають діти швидко – ще тоді не знав.
Пролетів час наче вітер, без зупинок мов -
Не зірвав з будинку даху, не задув любов.
Не під силу всім стихіям наш зламати дім,
Бо… життя там мого батька…, доля мами в нім.