Наснилося мені,
Що я блукаю полем,
Шукаючи в стерні пшеничній
Загублені слова.
Іду і думаю,
Аж сльози навернулись,
Мабуть, втомилися,
Перебираючи солому,
Шукати ті слова,
Які колись Тарас
Заповідав своєму народу.
Вони вже, мабуть, не значимі…
І їх, мабуть, уже і не знайти
Як ті колоски, що були нещодавно скошені
Комбайнами німецького виробництва.
А з тих слів
Лишилися лише склади…
Як та пшениця,
Що була утраченою і лишилась мишам
На зиму…
Хіба ж ми – миші?
Чи ми птахи,
Що живляться зерном і падлом?
Схаменіться ж ви, люди!
Віднайдіть загублені,
Запилені польовою сажею слова,
Які для нас є більше, аніж влада
І криваві гроші, подані згори.
Ви ж не будете ситі одним номіналом
І тим, що за нього ви в змозі купить.
Є ще гідність і честь наших предків,
Які гордились, називаючи себе
Українцями…
Чи знайду я те слово?…
Чи зможу я щось людям доказати,
Коли вони вже перестали й собі довіряти?…
Зглянься, Боже, над народом,
Не знає, що робить.
Землі всі свої розпродасть
Потім, коли вродить
І пшениця й жито
На чужих угіддях,
Потім і згадає слово,
До тебе прийде ще,
І спитає тебе: «Боже,
Скажи нам, за віщо?
Чому нас караєш і живцем
В холодну землю
Так швидко ховаєш?».
Відповів би ти їм, Боже,
Простими словами,
Що даремно вовтузитись,
Шукати талану,
І пізно загоювати
Скривавлену рану!
А хто знає, окрім Тебе,
Чи рано, чи пізно?..
Все одно Ти, Боже, зглянешся
І даси поїсти,
Не даси народу своєму так низько присісти…
Низько так, що аж коліна споришу торкають,
А ті житні колоски лоскочуть нам скроні, шепчуть нам свою молитву:
«Ми ще вродимо для тебе, народе наш вбогий,
Буде радість, буде свято й на нашому полі…»
Наша держава вже 20 років лиш з того і живе, що розпродує те, що залишилось від дідів і ходить по світу з простягнутою рукою.Потрібно самим щось робити.
Дякую!
