|
Ось просто з'являються фарби, різних відтінків, з різними абсолютно дивними емоціями. А далі дорога, безмежна, усіяна зоряна, увінчана ароматами квітів, ніби зі сну. Декілька світлих моментів. Невже це правда? І такий могутній, проникливий погляд крізь все життя, де існує лише відображення мрій у сизому вечері, у розлогих туманах. Погляд… Через вічність. Дитячі очі налиті сльозами і тисячі доріг. Знову вибір,що сьогодні? Мабуть є вдалині птах щастя. Чи здалося? Це лише пожовкле листя, самотні будинки. На столі фотокартки, спогади про минуле, про надзвичайно рідне. Відблиски сонця, занурені у блакитну далечінь, прозорі надії. Іще одна ніжність, рожеве небо і хвилююче дике море. Всесвіт. Де ж поділися ті сузір'я? Загадкові, чудові. Смішно. Тисячі. Помаранчевий. Його так багато. Він заповнив розсіяний білий фон. Акварель. І медово пахнуть жита. Десь грає ще віолончель . зелені помідори. Так хочуть тепла. Голоси? Їх багато теж. Занадто. І майорить стрічками веселка. Куди ж спішить час?де його зупинка? ДОСИТЬ! А люди. Чого вони хочуть? Самотність. І чорний, прірва.
Хто вона? І вже насторожує стукіт в двері. Ні, мій світ краще, яскравіше. Відсутні пророцтва трьох величних китів: «Віри, любові та надії». Тиша. Її колір розповсюджується і вривається болісно в саме серце. В глибину. Там, де немає виходу і назад вже не можна повертатися. Мої бажання за кулісами. У театрі завершене життя і спогади насміхаються наді мною. Ноги холодні та босі. Вони ще біжать, доки є сили. Світло. Яке тепле, лагідне проміння. Я купаюсь в ньому , занурююсь у без вимірну казку. Що таке втрата? Так, я ще дитина. Маленька. Хочу, щоб наспівала мати колискову пісню. Це мій світ. Ви не маєте права забирати його. Ні. І знову гарячі, гіркі, мов полин сльози. Я забуваю. Лечу. Поряд із народженими хмаринами , із тими зірками, що вже німі та далекі. Як болісно падати. В чорну багнюку. Не покидайте мене, мамо і татко. Не треба. Живіть. Я ще маленька, маленька! Хочу дитячого щастя. Свіже повітря, ні воно отруйне. Бо без вас. Лягаю. І волога по всій шкірі, по серцю, як остре і невиразне буття. Далі. Все ближче. Самотність. Чорний колір.
І як знайти себе на величезному просторі і стати частинкою кольору, звуку, суцвіття? Певною лінією. В небуття, у прості речі. І коли душа стомлюється від вибагливого шуму – людей, які повсякчас знищують морально, залишаючи сам на сам із тривогами, тоді втрачається зміст. Як колись. А потім знов тепло на серці, бо світ, вимріяний та виплеканий у степах віє спогадами дитинства. Як колись… І з'являється той довгоочікуваний малесенький зовсім непримітний вогник. Сьогодні він залишився у химерах, у суперечливих думках. І добре. І нехай колосяться жнива, небо хай буде блакитним і чистим, непорочним. Глибина. Вона присутня і в цих краях. Попри все сяйво. Краплини. Кришталеві ґатунки. А може варто жити в цій казці. У своєму хоч і дивному, але власному світі. До мене протягає віти зеленоока берізка, а листя шумить, перемовляючись із травами. Хіба варто це руйнувати? Не хочу повертатися туди, де годинник відміряє самотні години і стрілки вистукують і збирають з дороги тишу розуміння. Все зникає. Руйнується фундамент. Останній. А чи існують дива? Краще тут і зараз. Я щаслива. Далі. Ближче. Я маленька. Сонце.
Повертаюся врешті решт додому, по таким рідним, заплутаними бур'янами - стежкам. І запахи різного цвітіння, наближують до мрій, до чогось спорідненого. Зараз осінь. Але оті цвітіння, біля дорогої хатини навічно закралися в мої очі. Постали перед уявою. Людина може розпочати нове життя. Варто захотіти. Дорога веде лише вперед. І нехай я маленька, проте точно знаю, що світ, розфарбований в сірі тони теж може стати кольоровим та цікавим. Захотіти… Вперед. Минуле ми не в змозі викреслити, вирвати із корінням та кинути у розпечений безжалісний вогонь, проте існує поряд маленька – маленька віра. І вогник знову з'являється у блакитних глибинах, у небосяжних зірках. Далі вишні. Наповнені жовтогарячими візерунками соняхи. Це чудово. І хто скаже, що не існує див. Хто не полюбить осінній дощ, який щедро дарують небеса. Свіже повітря і повна відсутність думок, лише дорога. Стежка. Обабіч бур'яни. І варто. Варто повірити і зануритись у недосяжне.
ID:
376466
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2012 22:35:39
© дата внесення змiн: 09.11.2012 17:00:53
автор: Линска
Вкажіть причину вашої скарги
|
