Прокинувся день.Навкруги заясніло.
І чується ледь у цій тиші німій,
Як плаче у полі дівчи́на несміло,
Як стукає зраджене серце у ній.
Покохала всією душею,
Ніби ніч,чорні очі його...
Називав її тихо своєю,
Не жалівши кохання свого.
Тріпотів,ніби сокіл над нею,
Обіцяв,що не залишить повік.
Засвітила над хлопцем зорею,
Бо він душу її поволік.
Заблукала в думках і повчаннях,
Заплуталась в солодких,ніби мед,словах,
І,зраджена тепер,в стражданнях,
Шукає порятунку у сльозах...
В долонях-озеро солоне.
В думках-безодня,забуття...
А серце терпне і холоне-
Не прагне більше до життя.
Полинув вітер.Ніби птахом
Здійнявсь над нею у сині.
А небо з подивом і страхом
Ховало сонце вдалині.
Та стихнув вітер,заховавши
Сонця блиск за небокрай.
Настала тиха ніч.Як завше
Обняла тьмою рідний край.
А ранком йшов по полю босий
Чорноокий хлопець-одинак.
Ступав крізь трави,сльози-роси-
Шукав дівчину,а горів там тільки мак.
́́́́
.но мне понравилось) талантище)) 
Щиро дякую!
