Минуло вже 7 років після смерті старого Мазуренка. Олена Іванівна з доньками приготували добрий обід. «Все найкраще для тебе, Петре», - промовляла про себе старенька. Тоді ж бо в селі побудували нову церкву Матері Божої. Як добре було! Зранку в неділю дзвони дзвонять, кожен спішить до храму. Ті звуки долітали і до хати квіткарки Олени Іванівни.
Відбули вони в суботу обід, а в неділю вирішила мати замовити панахидку за упокій чоловіка в церкві. Віра з чоловіком поїхали ще в суботу ввечері додому, а Женя не залишилась, знов шукала натхнення.
Пішли вони до церкви. Взяли фруктів, овочів та як завжди букет жовтих айстр. Це було на Першого Спаса.
- Маринко, онучко! Біжи скоріш та тьотю Оксану підганяй! – Обертаючий назада проказувала Олена Іванівна.
- Мамо, де моя біла хустина? Я ж не піду до церкви ненапиняна. – Кричаала услід матері Оксана.
- А подивись-но в шафі?
- Точно, то ж я сіромаха її туди поклала! – згадала Оксана.
Підійшли до церквм. А вона ж золотом сія і дзвони просять: «Заходьте, любі прихожани! Набирайтесь сил та Божої благодаті».
Перехрестились дівчата, поцілували ікони, свічки за здравіє поставили та за упокій батька Петра.
- Доні, почекайте. Я піду до батюшки, замовлю панахидку. – прошепотіла Олена Іванівна.
Людей було не зрахувати. Хто веселий, хто сумний. Та сумний – це лише погляд Оксани...
- Це ж сьогодні правити буде і батюшка новий Отець Прохорій, мабуть так його звуть. – Казала збоку якась жіночка. Видно не тутешня. Стояла коло Оксани.
Відчинились двері біля вівтаря, і хористи почали співати все те, що почас проказувати молитвами отець Прохорій. Запалили свічки люди, почали хреститись, лише Оксана чомусь дуже напружилась і впустила свічку. Вона погасла долі... А очі навпаки, ще ніколи так не палали. Ще ніколи так довго не дивились в очі іншої людини. В очі людини, до якої серце з першої хвилини почало калатати вдвічі швидше.
- Оксано, доню, схаменись! Що ти така розсіяна! Ти в церкві чи на базарі? – Гримнула на неї мати.
А Оксана все мовчала, здається, що взагалі забула мову рідну. Отець Прохорій став ходити с кадилом по колу і побачив долі свічку біля ніг якоїсь дівчини. Нахилився, підняв її і дав в руки тай укопаній Оксані.
- Гріх, дівчино! Стояти в церкві, не значить бути душею в ній. Треба віддатись хоч на мить служби душею Богові. – Промовив тихенько отець.
- Значить я грішна! Не місце мені тут! – У відповідь гримнула дівчина. Обернулась і кинулась з церкви бігти.
Олена Іванівна, Женя та онука повернулись на обід додому. Оксани в хаті не було. Мати навіть подумала, що та пішла кінці з життям зводити (мала донька не раз до того діло).
- Женю, подивись в саду, коло своєї ябулуні осінньої мельби.
Лежить долі, мов зламана суха гілка Оксана, знайшлась...
- Тьотю Оксанко, що з вами? – Запитувала пятирічна Маринка.
У відповідь лише мовчання і тонке схлипування сльозами.
- Сестро, я все мабутьзрозуміла. Ти відчула щось, і це щось, мабуть почуття? – Підійшовши до Оксани, промовила Женя.
- Закохалась я... Прийшов той час. Та знаю, що ці почуття будуть приречені на смерть. Він – священник. Карма...
- Нічого неможливого не буває в житті! А якщо і справді він твоя доля. Може і тому Бог послав тобі кохання тільки зараз, щоб вже ти нарешті змогла поборотись за це щастя?
- Грішити послав? Ні, сестро! Мої почуття згаснуть, я їх спалю сама...Це гріх...
На другий день Женя поїхала додому, мати пішла на роботу, вже працювала місцевою швачкою. Оксана поралась надворі, коли голос полинув з-за хвіртки:
- Йди-но сюди, синьоока!
Оксана перелякано повернулась, а там стоїть часом скарьожена сусідка баба Марічка. Вона сім років не балакала з жодним з сім»ї Мазуренків, а тут...
- Та йди сюди, щасливою будеш.
- Ідіть під три чорти, відьмо стара. Я якось сама знайду собі щастя.
- Шукати довго доведеться. Знай, мої двері будуть завжди відчинені... – Наче заклинаючи казала стара і пішла.
Оксана рознервувалась та ще більше злякалась, ніж у церкві.
Мати прийшла о 5 годині вечора додому. Донька лежала на купі буряну, який полола на городі.
- Доню, прокидайся, будемо картоплі копати!
- Зараз, мамо. – Сонно прошепотіла Оксана.
Через десять хвилин бригада з двох жінок була готова до роботи. Копала донька, а мати вибирала. Вкопнула Оксана пятий раз і викопала величезне яйце, яке лопнуло і вибігло все дівчині на босу ногу. Мати скажено вісахнулась:
- Клята відьма зі своїми крашанками!!! Аби чорти тебе з»їли.
Стара швидко помчала по воду священну. Окропила та нога чомусь опухла і через три дні Оксана не могла зовсім підвестись. Горіла від жару, а очі мутніли.
- Ні, так не можна кидати. Лікарів немає в селі, ну що ж, треба по священника бігти... – Сказала Олена Іванівна, підвівшись з ліжка дівчини.
- Отця і Сина, і Святого Духу. Амінь! – Проказував молитву отець Прохорій, і ось відкрила на другий день Оксана вже свої небесні очі.
- О, моє щастя! – І втратила Оксана свідомість, побачивши перед очима його... Отця Прохорія.
- Олено Іванівно, це все лікується. Можна я походжу три дні до неї, почитаю молитви і все минеться. Мабуть, не дарма впала свічка в неї в церкві, я памятаю.
- Добре, отче! Я буду дуже вам вдячна! Це прокляття тієї відьми її так скосило.
- Облиште цю бридкість! Вірте лише і Бог допоможе.
Ці три дні стали важкими не лише матері, Олені Іванівні, а й самому священникові. Що Прохорій тільки не робив. Оксана розкривала широко очі і мов навіжена:
- Ви – моє щастя! Моя благодать!
Молодий священник довго читав молитви зранку і до ночі, навіть не їв, що завжди ставила на стіл квіткарка. А останньої третьої ночі дівчина розплющила очі свої. А вони ж сині-сині, вкрилися швидко росою, але на обличчі сіяла усмішка...
- Отче, ви спите?
- Ні, Оксано, я молюсь за тебе і твою маму.
- А чому сльоза у вас блищить на щочі?
- То Божа Благодать...
Потім вони мовчатимуть близько години, доки тишу не збудить мати:
- Доню! Невже ти ожила! Сонечко моє! – Олена Іванівна довго доньку обіймала, а потім дякувала Прохорію.
- Мені вже час іти... Точніше їхати. На мене хтось написав записку в район. Тому можуть заслати на Соловки за священнодіятельство. Я молодий, досвіду мало, заберуть і вб»ють ще. То краще їхати звідси, коли трохи пересядуть ці лихі часи – я приїду, бо моя душа тут...
- Чому так, Прохорію? – Несподівано для всіх промовила дівчина.
- Мене вбють...
- Я тобі допоможу.
- Ваша сімя мені допомогла тим, що вірує в Бога. Дякую за все!
- Оксано, ану тихо! Як ти смієш на «ти» балакати? Він священник, хоч і такий роками, як і ти. Не можна, доню!
- Ваша правда, Олено Іванівно, але ми рівні всі лише перед Богом! – Обернувся, щоб подивитись на щойно одужавшу, і пішов у темну ніч отець.
ID:
397064
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 31.01.2013 20:25:48
© дата внесення змiн: 31.01.2013 20:28:47
автор: Ліна Біла
Вкажіть причину вашої скарги
|
з нетерпінням чекаю далі!
