Грала гітара ,подумки не склавши до купи ні акорду.
Линув голос - щось шептав.
А пожовка постарівша трава ніяк не чарувала душу.
Сивіла й я.
Вітер розвівав незграбно волосся ,ніби там ховав свободу.
Парк мовчав.
Листя каштанів не потрібне лежало на землі.
Шуміли останні звуки днів.
Обнімають сутінки мої очі,цілує губи солона вода.
Я ще не знаю,яке це життя.
Як люблять батьки.
Розпливається обличчя ,як фарби на папері.
Знакає усмішка,зникає звук.
Дім за 3600 секунд.
Я ступаю боса по дорозі ,але не туди де моє серце.
В руці тримаю я повітря.
Нічого не зжимаю у кулак.
Йду кудись у даль будинків.
Тривожно обертаюся назад.
Чекаю вітер.
Чекаю принесені ним слова та марно.
«Стій!» -
Закричав подорожній фонарь.
Не звернулася й пішла.
«Там темно,де ж душа твоя?»
Йду вперед ступаючи по широким полям.
«Загубися,повертайся !» -шепотіли скошені жнива.
Нахлинув стах я обернулась -темінь.
Впала я до низу.
Непорушно дивлячись на зірки.
Не повернулась,бо лежала на землі спиною.
Невже нею придавлять мені груди,серце?
Я заплакала.Та сліз не відчула.
Десь зникали запахи життя,
А очі ще бачили зірки.
Я полежу. Тут засну.
Ранком сонце будитиме мене.
Та вже,що будить?
А ні серця?Ні душі?
Все роздарувала темноті.
Ні душі, ні страху.
А лиш сни.
Не людина,а примара.