-Любить,не любить,любить, не любить,любить...не любить... ось і остання пелюстка нашої з тобою ромашки.Прости мені! Мені справді,жаль що все так вийшло!
Ти коли-небудь простиш мені?Просто я тебе не люблю більше!
-Коли ти мене цілувала ти стверджувала протилежне...
-Я помилялась я думала,що люблю...Я думала це щось справжнє-надовго назавжди,навічно...
-Немає нічого вічного на цій грішній Землі,а на небі я ще не був!
Несподівано вона поклала руки мені на плечі і гірко заплакала.Я насилу переборов в собі спокусу погладити її волосся.Якось розрадити,втішити.
Але втішати привілей живих,сонячних,зітканих з любові,добрих,А я тепер був метвим,порожнім-я був ніким без неї.
Коли заспокоїлась сказала:
-Я знаю,знаю,що не вправі в тебе щось просити,вимагати тим паче,але мені важливо знати чи ти простиш мене...Мені не б не хотілось щоб решту життя ти мене ненавидів!Мені...мені було б легше,спокійніше...
-Нема чого прощати.Все сталось так як мало статися.Що таке ненависть?Це любов навиворіт.
-Ну от знов ти ховаєшся за своїм пустослів*ям,високими,черствими,і чужими фразами.А я мушу знати правду.
-Правду?-зболено перепитав я. Правда в кожному із нас…і для кожного вона своя.Але я тебе прощаю і відпускаю…Іди,маленька,іди,більше нам немає про що говорити.
Найважливіше сказано.Все інше буде намноженням олжі і взаємних образ.Тим більше ти ж знаєш: я завжди любив блокноти зі своїми віршами і афоризмами більше,аніж ближніх.
Слова я завжди цінував більше ніж тебе.
Вона пішла.А я думав,про те,що ми люди з різних епох:вона дівчинка епохи постмодерну,а я дитя загублене в нетрях неоромантизму і самоїдства...
Я дивився їй услід,відчуваючи як щось болить і тріпочеться десь у грудній клітці-зліва…
Я знав: так вмирають мої Ангели!
24.07.2013
за девочку я спокойна, она обрела опыт и талант ее любви расцветет в дальнейшем. а вы умерли с ее уходом, навсегда, вы и с ней то были полумертвы. и никакая иная ангел больше вас не оживит. я плачу
"Тим більше ти ж знаєш: я завжди любив блокноти зі своїми віршами і афоризмами більше,аніж ближніх.
Слова я завжди цінував більше ніж тебе.
Вона пішла.А я думав,про те,що ми люди з різних епох:вона дівчинка епохи постмодерну,а я дитя загублене в нетрях неоромантизму і самоїдства...
Я дивився їй услід,відчуваючи як щось болить і тріпочеться десь у грудній клітці-зліва…
Я знав: так вмирають мої Ангели!"-особливо близько читається...