На горищі кричить самотня покинута птиця,
Її не забрали у вирій чужі журавлі,
Вона тужить за домом, який їй щоночі сниться,
І плаче за птахом, з яким розмовляє у сні.
У неї понурі із відблиском міді крила,
А на грудях, наче тавро, темна ознака змін,
Вона також у цьому світі далекому птаху мила,
Але проти неї вітер, зима, і довга лютнева тінь.
І ніч пробігає оазисом у пустельних очах,
Не повернеться ніхто, і їй - уже не повертатись,
На петлях своєї долі зав'язався вузликом страх,
А страх - це останнє, чого могла сподіватись.
На горищі кричить самотня покинута птиця,
Востаннє кричить у холодну лютневу ніч,
Журавлем дерев'яним, що воду тягне з криниці,
Зустрічає птахів вже не перший десяток сторіч.
