Руки терпко пахли тютюном,
Як горнув до себе, ще дитину...
Роки збігли - темним валуном
Покотились ген аж у долину.
І тепер там бовваніє хрест,
Наче знак, зарубаний до болю:
Що ніколи більше не торкнеш
Батьківською щирою любов'ю!
В грудях оселилася сльоза -
Пам'яті нескресла, сива крига...
Прошумить ще не одна гроза,
Пробере ще не одна відлига,
Та ніколи найрідніших рук
Запах не забути тютюновий
І не стерти з плівки серця звук
Таткової дорогої мови...
(10.04.13)
У всіх різні спогади про батьків і про дитинство,
але світла пам‘ять про тих, кого вже немає з нами, у нас подібна...
ВІЧНА ПАМ‘ЯТЬ І ЗЕМЛЯ ПУХОМ ТВОЄМУ БАТЬКОВІ...
" Та ніколи найрідніших рук Запах не забути тютюновий І не стерти з плівки серця звук Таткової дорогої мови..." Чомусь більше пишуть про матерів, Але й батьки заслуговують доброго слова. Хіба не так ?
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
такі рани в серці не гояться ніколи. Вони ніби трохи німіють, трохи рубцюються, але знов і знов роз’ятрюються, болять, кровоточать. Дуже щемно написана присвята таткові. Вічна йому пам’ять і земля пухом. Він завше поряд Лесенько твоїм добрим Янголом.
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Віточко, за такі теплі, сердечні слова...
З часом біль німіє, та пам'ять не гасне...