Ніщо, окрім зірок, не турбувало,
Ніч другу сон глибокий Радомира
Коханої лиш образ, наче спалах,
Блищав у небі зоряним пунктиром.
Проснувся молодик ще до світанку
Вінець вдягнувши, ринувсь до струмочку,
З собою взявши разом вишиванку,
Що матір вишивала у садочку.
Досвітній шлях освітлював ще місяць,
Зірок гірлянди блимали свічками,
Вдягнув сорочку, у воді омившись,
Світало літнє небо над стежками.
Ішов до заповітного творіння,
Що спершу ледь віднілось юнакові,
І ось він на землі, куди коріння
Сім'я його проростить у Любові.
Та сила почуттів, що була в ньому
В ту мить, була божественно блаженна,
Не можна передати-бо нікому
Поток тепла живильного по венах.
Та ось вона! Прекрасна Любомила,
Освітлена промінням світанковим,
Коханого побачити хотіла,
Поспішно йшла по вранішній діброві.
Хоч меж у досконалості немає,
Та час мов зупинивсь тоді для двох:
Зайшли у почуттів густім тумані
У дім новий, де ступні пестив мох.
Звабливі аромати долинали
Від свіжості наїдків на столі,
Від вишитого в ліжку покривала,
Що квітами манив їх у імлі.
"Про що ти зараз думаєш, мій милий?", -
Почувся з вуст її гарячий шепіт.
"Про нашу все дитину, Любомило", -
У голосі його почувся трепет.
Здригнувся Радомир, і ніжно мовив:
"Кохана, о яка ж ти гарна в мене!"
Щоки й плеча торкнувсь рукою знову,
Що в дівчини палали вже вогненно.
Нестримно увірвавсь, жарким повітрям
Коханих огорнув любові подих,
В серця встромив глибоко своє вістря,
У вись, ще не відому, виклав сходи.
Ніхто за років тисячі, мільйони
Не зможе змалювати все в деталях,
Що з ними відбувалося у лоні
Злиття й творіння спільного начала.
Вершили в світлу ніч свою подобу
І мудрого Творця, у мрій пориві,
Однак, не втіхи плотської жадоба
Їх рухала, а ціль блага́ творила.
В той час здригнеться Всесвіт у видінні:
Босоніж по зіркам Душа малятка
Нестримно до Землі з бажанням лине,
Батькам про ніч творіння мов на згадку.
ID:
442194
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.08.2013 19:39:23
© дата внесення змiн: 19.09.2013 13:05:12
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|
