На широкій лаві , що в куточку скверу
Засиділась жінка вже не молода,
В дивній одежині, схожа на химеру,
З розпачем у погляді, згорблена, бліда.
Потирає руки – холодно одначе,
Листопад зійшов на погодній трон
Онде панна – осінь з піснею терпляче
Клеїть листя золотаве у шпалер рулон.
В пам’яті старечій спогади-сюжети
Як колись чекали, що вона прийде,
А тепер лиш залишилась у віршах поетів
Та й і тих реальність,спалить,як знайде.
Не потрібна світу, все тепер без неї,
Бо вона програла, а безмежжя див,
Нескінченні спроби, витівки, ідеї
Ніхто і не помітив, ніхто не оцінив.
А вона в дарунки загортала спокій,
Затишок і вірність, щастя і тепло
Та чому ж до неї всі навкруг жорстокі
Як подібне статися узагалі могло?...
Розчулена й знедолена підвелася помалу,
Старенька сива бабця відома як Любов,
Вічна, всепрощенна, терпляча, досконала
Розтанула у сумові й за нею слід схолов.
круто.прокрутився в голові маленький короткометражний фільм...
Лія Ладижинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за увагу та коментар! Щоправда, як на мене остання строфа трохи вибивається із загальної картини, але як це виправити, не знаю!!! Може хтось порадить!