"Для мене твої очі - вічні зорі"
Я пам'ятаю. Ти так мені казав.
"Ти моя доля, моє щастя й горе,
Тебе я не забуду, не віддам."
І уночі, коли я засинала в ліжку,
Ти за столом папером шурхотів.
Складав свої вірші в глибоку нішу,
Задмухував свічу й молитву шепотів.
Йшов на балкон, палив, дививсь у небо,
Зітхав так тяжко,кидав окурок вниз,
І йшов до мене, ліз під одіяло,
А зорі вішались на наш карниз.
Ти спав так мало й часто морщив носа,
Ти малював мене в віршах святих.
У них була щаслива я і боса,
Лише із квітами у косах золотих.
А ти себе зображував похмурим :
Запалі щоки, бліда холодна шкіра.
Ти був ще молодим, проте занадто мудрим,
Тому я про волі твої руки гріла.
Та ща це було зовсім не довгим.
Такі короткі триста двадцять днів.
Тебе не розуміли люди вбогі,
А ти із цим змиритись не зумів.
Страшна тугА тебе невдовзі погубила.
Так повелось - поети довго не живуть.
Та знай - поки стоїть твоя могила,
Тебе я як любила, так і до сих пір люблю.