В задумі на мосту стою,
Замріяно у юність лину
Згадав його і ту дівчину
Й далеку молодість свою.
Чарівні, неповторні дні.
Вона - білявка ясноока,
Краса її була нівроку,
Все пропливає мов у сні.
Всім серцем він її кохав,
Вона також його кохала,
Весняним сонечком сіяла,
Від щастя він вогнем палав.
Ночами дивними між зір,
Закохані , вони, блукали,
Своє майбутнє планували,
Життя минуло вже з тих пір.
Навік запам’ятав ту мить,
Коли до війська проводжала
І дочекатись обіцяла.
Згадає й серце защемить.
Він борг віддав свій до кінця
Для блага й щастя Батьківщини
І вже до любої дівчини,
Немов на крилах, до вінця.
Тривога ж душу розтина,
І ось жадана ця хвилина,
Та холодно зустріла Ліна,
Бо це була вже не вона.
Погасла іскра у очах,
Все недомовки та зітхання,
Нема вже мови про кохання,
А в погляді лиш біль і страх.
А він стоїть ні в сих - ні в тих.
Якісь натягнуті стосунки,
Не ті слова, не ті цілунки,
І смуток в очах чарівних.
Так – сяк зустріли новий рік.
Вона до Львова по науку,
Йому ж лишила біль та муку,
Днів сірих - нескінченний лік.
А згодом, рано навесні,
Листа, жахливого, прислала
Забудь усе, вона писала,
І прошу вибачить мені.
Прости й прощай, всьому кінець.
(Мов ніж у серце в ту хвилину)
- Іду я з іншим під вінець,
Не проклинай. І підпис Ліна.
І враз пішла земля з під ніг,
Страшна мара накрила очі,
Нестерпна мука аж клекоче,
Від болю дихати не міг.
Немов об камінь голова.
І потяглися дні мов ночі
Сприйнти розумом не хоче,
Жорстокі та страшні слова.
І біль від тоді не стиха.
Вона ж йому і не сказала
Що їхні долі роз’єднала,
Сестра, порадниця лиха.
Не знаю, як він не зламавсь?
Життя його ввесь час карало,
Тож горя він зазнав не мало.
Карався, падав, підіймавсь.
Роки минали, більшав лік.
Вони уже не спілкувались,
Не мріяли й не сподівались
У парі доживати вік.
Аж через сорок довгих літ,
Він не чекав, вона не ждала
Та доля знов їх поєднала,
І засіяв, розвиднивсь світ.
Вона овдОвіла, він теж.
І ось вони на зламі долі,
Зустрілись, знов, на тому ж полі
Вже без нашіптувань та меж.
Років далеких перегук.
Знов ніжний погляд , очі в очі,
Знов солов’їні , дивні, ночі,
Й сердець синхронний перестук.
Знов на мосту ВІН і ВОНА.
Сула – красуня котить води,
Мов не було років незгоди,
Та видає все сивина.
ID:
454821
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.10.2013 20:53:01
© дата внесення змiн: 07.11.2017 19:52:23
автор: євген уткін
Вкажіть причину вашої скарги
|
