Мене віз пошарпаний і втомлений трамвай.
У вухах щось шепотіла тихо Полозкова.
У думці рима щось на кшталт "забудь і прощавай".
Така потерта і до нудоти щоранкова.
Пишу цю риму просто так. Як кажуть - від балди.
Нікого я від себе вже давно не проганяю.
Всі, хто були близько, - давно уже пішли,
Мене лишивши наодинці зі старим трамваєм.
Мені у ньому ще трястися і трястися.
Моя зупинка не скоро. Вона остання. Кінцева.
У душі такий безлад, що тікай і хрестися.
Мої вірші всього навсього лише плацебо.
Я буду писати про місто і тумани,
Про те як стелиться вечір ковдрою старою...
Як би ж хто знав, як я сама себе уже дістала...
Краще б я була бездарою дурною...
Хоча, більше всього, що так воно і є.
Якби не так, то потрібна би була я Їм.
Просто у мене життя моє, а в Них своє.
І не треба зайвих виправдань. С'est la vie.
