Розлилось криваве море,
Що не видно йому краю.
Захрипіло гулом хворим,
Шепотіло: «Я вмираю... »
І його червона піна
Вкрила сточене каміння,
Наче то із пащі слина
У скаженого створіння.
І за хвилею йшла хвиля.
І стогнав над морем вітер,
З всохлих сосен рвучи гілля
І жбурляючи їх звідти,
Де стояв у капелюсі
На уступі, поміж сосен
Із сережкою у вусі,
В рваній мантії і босий.
В нього було єдне око.
І два ворони кружляли.
Згадував Він, як глибоко
Йому люди віри йняли.
Та йшли з півдня інші люди,
І несли хрести з собою,
І рекли слова облуди,
І кропили всіх водою.
І забувши прадідівські
Всі закони й заповіти –
Вірили в слова жидівські,
Цьому вчилися їх діти.
І забули поступово
Одноокого поета,
Що навчив їх рунній мові,
Й ремесла́ відкрив секрети...
І тепер Він лиш дивився,
І два ворони кружили.
А прибій об скелі бився,
Відступаючи безсилим
У багряне море крові,
Що не видно йому краю,
Там, на рун забутій мові,
Ім’я Єдного лунає!
