Скажи мені, мамо, чому
Так серденько ниє, щемить,
Коли приїжджаю на мить
На рідне подвір'я? Чому?
То, може, тому, що колись,
Щоб злидням і смутку зарадить,
Твоєї послухав поради? –
"Їдь, синку, до міста, учись!"
А, може, тому, що так рано
Зів'яла, померкла краса,
Давно посивіла коса,
Яку ти ховаєш старанно?
Чи, може, тому, що я бачу
Вже згорблену постать і руки,
Що винесли горе і муки?..
Чи може тому, що ти плачеш?
То, мабуть, тому, що зіниці
Твої уже, мамо, не сталь...
А... – дві... – глибоченні... – криниці,
В яких
потонула
печаль...
Ще й, мабуть, тому, що я знаю:
Не ти лиш в стражданнях живеш,
В нестатках і тузі помреш,
Земного чекаючи раю...
Та все ж... ти скажи, моя мамо,
Чия в цій печалі вина?..
...Я знаю: виною – війна,
Що точиться в вічнім тумані...
Війна – за життя! І – на смерть!
Війна – за жадану свободу!
Війна – за ідею і твердь!
Війна... поміж свóго народу...
15.07.1989
Від рядків Вашого твору, Олексо, аж холодом пішло по спині! Скілки відчаю і болю! І отак буде, доки наш народ не збудує свою, - народну,національну Україну. Вірмо і надіймося на це!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00