|
НЕ ВІДРІКАЮТЬСЯ, ЛЮБЛЯЧИ
Літо того року прийшло майже відразу після зими. Хіба то весна, що тривала три з половиною тижні?дерева навіть не встигли вдосталь потішити своїм цвітом, завчасно почав осипати на землю білі його пелюстки, наче сльози образи на сонце, що випивало вологу з повітря та землі. Навіть небо змінило свій колір, сумно зависнув над землею великим темно-синім шатром. «Отак і людина: багато хоче, та за кілька днів усе може втратити. Бо не встигне набратися сил, а життя вже тікає від неї: відцвітають очі, глибокими зморшками ореться чоло та обличчя. Й стає тоді зрозуміло – минуле можна повернути тільки в спогадах».
Дивлячись на все довкола, Петру Артемовичу здавалося, що сама скажена крутія життя, нестримно закрутив його , одного дня обминула і весну, і літо, і осінь, відразу перенесла в зиму старості. А в останні роки, взагалі не переставала сердитися: обпікала холодом, засипала сніговієм, зривала задуху; розтинала світ навпіл, усе нижче опускаючи за вечірню межу сонце життя. Та сам чоловік не переймався цим. «Доки живе любов – житиму я», - говорив, щодня, вирушаючи щоденно в одному напрямку: дім – лікарня.
Той день нічим не відрізнявся від інших. Так само, як усі минулі три роки його Меланія зустріла пройнятим туманним поглядом, в якому була тільки безпорадність і байдужість. Коли б зрозуміла, що твориться з нею – давно закричала б з ляку. А так… Подивившись на неї, в Петра Артемовича ніби знову щось застрягло в горлі, а саме горло облили крижаною водою. Бліде лице, поховані зі віями очі й скорботний вигін губів, а, все – наче вперше. Меланія продовжувала жалісно дивитися на свого Петра, дивитися і, мовчати.
- Привіт, моє сонечко, - привітався, обціловуючи і пригортаючи дружину до себе. – Як ти?
Скучила? А я скучив, думав про тебе. Тільки й чекав години, щоби знову бути з тобою. Ти не уявляєш: як я люблю тебе!
Чоловік не переставав говорити навіть тоді, коли насипав у тарілку звареного вранці борщу; розкладав страви на спеціальному столику над ліжком. В які думки зараз занурилася свідомість Меланії, про що думає вона? А може взагалі ні про що не думає? Як йому хотілося збагнути її мовчазний світ. Бували години, коли здавалося, його межу вдавалося перейти, все-одно, як після довгої біганини зловити метелика. І тоді небо, наче розкривалося для них обох; Меланія ставала променистою, свіжою. Але… всього на кілька хвилин. Після чого знову поверталася у свій світ.
- А пам’ятаєш, як ми з тобою зустрілися? День і час, в який ти прийшла зі своїми подругами до колодязя-журавля. Саме тоді я витягав з нього відро наповнене прохолодною водою. В твоїх очах, я відразу побачив незмірну глибину, серцем хотів доторкнутися її. Небо квітувало над нами ластівками, співали оповиті сонцем ниви, а я не міг відвести від тебе свого погляду. Мені було байдуже, що говорили про мене твої подруги. В душі я цвів ніби стожар у небі. Потім пішов сліпий дощ – несподіваний у чистому, з якого світило яскраве сонечко. А може тим сонечком була ти? Так, саме ти. Ти побігла шукати з дівчатами схованку. Я залишився стояти біля колодязя сам. Ти гукала мене, кликала до свого гурту помахами рук. Мені не хотілося йти до вас усіх, хотілося бути тільки з тобою.
Вдруге ми зустрілися за тиждень, біля сільського клубу, до якого ти знову прийшла з дівчатами. Залишивши свої компанії, ми, наче відчуваючи бажання один одного, вирішили познайомитися ближче.
До балачок я не був дуже намолотий, хоча часом, міг сипати словами, як горохом. Але тоді, мій язик чомусь онімів. Тільки мовив: «Яка ти красива!» Твій голос був чарівним, а коли заспівала, здавалося, час зупинився, думки розлетілися й легенько погойдувалися на зелених листочках; стало так легко і безшумно, що сам перестав відчувати себе.
Того вечора ми довго ходили селом, а коли схаменулися – було за північ. Та я не побоявся відвести тебе до твого дому, що знаходився в сусідньому селі. Щоправда, тоді перепало нам обом від твоїх батьків, а вранці – мені від моїх. Розумію їх, адже тобі було тільки 17, а мені – 18. І тоді був рік – до початку війни. Ми вже не були дітьми, але занадто дорослими, рідні нас не хотіли вважати. Не дивлячись на застороги, ми все-таки, продовжували зустрічатися. Пісня, яку ти співала того вечора в клубі, ніколи не стихала в моєму розумі, лізла в душу, виймала серце. Єдиною, хто міг заспокоїти їх – була ти. Те ж саме, говорила ти мені.
Через шість місяців після нашої першої зустрічі, ми вирішили зійтися. Стояв холодний листопад, коли ти перейшла жити до мене. За ці пів року, наші батьки породичалися; забули образи, які виливали один одному, намагаючись розділити нашу спільну любов, яка виявилася набагато сильнішою. Я працював у колгоспі зі своїм батьком, а ти допомагала моїй неньці доглядати наше господарство.
Наша невеличка хата, з дня, коли ти в ній оселилася, здавалося стала більшою, просторішою. Заколисані тишею і нашою любов’ю, ми любили вечорами усамітнюватися й дивитися на зоряне небо, намагаючись відшукати нашу єдину зорю. А відшукавши, до самого ранку обійнятись і сидіти під нею, наслухатися тиші, бо про все, що можна було, за день переговорили. Щоб сум не закрадався в наші серця, ти: струнка, чорноброва, розпустивши по плечах своє пишне волосся, починала співати. Й оте, твоє голосисте співання, стелило пісню понад землею до неба, якою ми повільно ступали, наче східцями.
В нас було багато планів. Але на жаль, не судилося їм здійснитися навіть половині. Бо в червні 1941 року їх обірвала війна.
Гірко пахнули полини із димом пожеж, у яких горіла країна; сивіло у травах листя мати-й-мачухи, ніби жіночі сльози за своїми дітьми, чоловіками. Плакала також і ти. Я стримувався та моя душа розривалася від думки: що буде, як житиму без тебе? Ніщо я не міг ні зробити, ні сказати. Хіба що, залишити з тобою частинку себе.
- Господь, в Якого ми віримо, поверне мене до тебе. Він буде зі мною і з тобою. Ти тільки
молися, - прошепотів я, перш, ніж сказати тобі: «До зустрічі!»
Рідна земля у чорному сумі і важкій печалі, супроводжувала мене разом із іншими бійцями на фронт увесь наш шлях. Вітер вихрився в грозах, відганяючи сон від очей. Згарища, сльози, смерть були повсюди. Пилом крутило навіть там, де його взагалі не могло бути.
Коли для одних бійців дні минали швидко, я боявся втратити хоча б один, не згадавши тебе, наших батьків. Не раз писав листи-трикутники, але відповіді на них не отримував. А все тому, що нас часто перекидали з одного місця в інше. Тільки через вісім місяців я нарешті отримав довгоочікуваний лист. Його написала моя мама. З нього я довідався правду, від якої мої душа і серце ще дужче розболілися. Мені здавалося, що коли б того часу був з тобою, то не дозволи німцям забрати тебе в Німеччину, вбити твоїх батьків, спалити наші села. Лютневий сніг кружляв без пуття наче думки; спливали хмари з-поза видноколу, в яких мені вчувався твій голос.
Я продовжував згадувати наші прожиті з тобою місяці, розмови, обійми. Але замість радості, яку відчував раніше, зазнавав іще більше тривоги. Заплющив очі, звернувся у молитві до Бога. Я вірив: і чує, і бачить Він мене зі Своїх Небесних висот, обов’язково сповнить прохання мого серця. Адже Його слово тверде. Мов найміцніший граніт, розбити який може тільки Він.
Скільки триватиме війна – ніхто не знав. Навесні 1944 року мені пощастило проходити з батальйоном поблизу нашого села. Тільки на одну годину командир дозволив мені відлучитися разом із шофером, аби з’їздити додому. Жах, який я побачив, годі було уявити. На щастя мама залишилася живою. Вона жила у землянці, викопаній на городі, бо хату було спалено. Батько воював, як і я. мені не хотілося розставатися з ненькою. Коли прийшов час повертатися, щоб наздогнати свій батальйон, я попрохав її, коли ти повернешся раніше з Німеччини, шанувати і берегти тебе.
Ти повернулася в село у липні, а я через місяць. Та це не зменшило силу нашої любові. Вона навпаки – стала сильнішою. Ми не зрадили один одного, не відреклися.
Як у 1941 році обійнявшись, знову стояли і дивилися на нашу землю. Нам обом іще відчувався гуркіт танків, бронетранспортерів, вибухи снарядів і бомб. А зараз сповита бур’янами, обтикана чорними стволами. Просила допомоги. І ми допомагали їй усім селом. Протягом року змайстрували невеличку хатинку, а землянку засипали; невеличку частинку городу засадили і засіяли, хто яким мав на той час насінням.
Петро Артемович перестав говорити, щоб прибрати зі столу посуд із залишками сніданку, витер обличчя Меланії і, поклавши її знову у ліжко, продовжив:
- Роки збігали мов шлях під копитами бистроногих коней. Як не було важко, ми не ставали ледачими. Нам допомагали батьки, а ми – їм. В усьому, що посилав Господь – задовольнялися, продовжували молитися Йому, славити Його. Ми розуміли: якби не Він, то можливо давно нас не було вже на світі. – Чоловік усміхнувся, взявши у свою долоню, долоню дружини й провів по ній своїми пальцями. – Тільки чомусь нам Бог не посилав нам діток, яких нам дуже хотілося мати. Пам’ятаю. Як одного разу я не захотів молитися й розгнівався на нього, а ти стрималася, мовивши:
- На все свій час і своя година.
Потім ми довго розмовляли, сидячи на призьбі біля хати, дивилися на зорі. Лягли спати майже під ранок. Обдумавши, здавалося всі свої думки, у своїй молитві, я пообіцяв Творцеві більше Його не гнівити. Тільки б ми були разом – нехай безсилі у тілі, але сповнені любові. І Господь продовжував нас любити.
Через сім років після перемоги, нам мало-помалу вдалося побудувати новий будинок, роботу над яким розпочали в 1950 році. В ньому була піч, дві кімнати, кухня, сіни.
- Не дім, а справжній палац, - так називала ти його.
А щоб він мав іще кращий вигляд, щороку висаджувала на подвір’ї перед ним квіти, які цвіли з ранньої весни до пізньої осені. Найбільше ти любила мальвії. В них наш будинок наче потопав. Це була справжня казка.
Знаючи твою любов до пісень і співу, тебе – молоду і красиву, завзяту до роботи, у відновленому колективізацією колгоспі, в якому ми працювали всією сім’єю, одного дня тебе запросили ще викладати уроки співу в нашій сільській школі. Ти погодилася. Адже ще навчаючись у звичайній і музичній школах до війни, мріяла бути вчителькою. Працюючи відразу на двох роботах, із радісним серцем і усмішкою на обличчі, без міри щаслива, поверталася додому. Але й вдома не опускала рук. Своїм прикладом і життям ти навчала мене залишатися добрим, не втрачати віри в Бога, ні в людей.
Кінець 1953 року, приніс у наш дім трагедію. За два дні до Нового року, від вибуху снаряду в лісі загинув мій батько. На його місці мав бути я, але він вирішив сам принести до свята зелену лісову красуню – ялинку. Не судилося. Від горя через тиждень після похоронів, захворіла мати, а за два місяці – померла і вона. Залишилися ми з тобою сиротами. Хоча, ні. Сиротами мині коли не були, бо з нами постійно був Бог, якого любили і серцем, і душею. Ми мали один одного, нашу любов, яка зігрівала своїм ніжним теплом.
Ти ніколи не припиняла співати. Навіть тоді, коли наше життя, здавалося рухнуло в безодню, твій голос, твої пісні відгонили журбу від наших сердець, від обличчя гнітючу суворість. Бог так і не посилав нам діток. І з цим Його рішення ми вже змирилися, не хвилювались, як раніше. Війна потроху забувалася – нагадувала про себе тільки у снах.
Одного літнього дня, повертаючись з богослужіння, задумавшись над нашим життям, його минулим і майбутнім, сказав:
- Добре жити нам з тобою. Ми, - як пара голубків. А було б іще краще, коли б наш дім взагалі перестали обминати всі проблеми.
Ти усміхнулася, подивилася на мене спокійно і, так само, своєю відповіддю застерегла:
- Не кажи так більше. Ніколи не кажи. Бо життя – загадка. Ти ж не знаєш, що чекає тебе завтра. Чи може знаєш?
Від твого погляду, я аж знітився і не знав, що відповісти. То ж тільки стиснув плечима. Не знав я, та й сумнівався, що знала ти про трагедію. Яка чекала на мене в дорозі під час командировки наступного дня. Коли б відав – не поїхав би. Але й тоді ти не залишила мене. Всі сім місяців перебувала зі мною. Лікарі дивувалися твоєму терпінню не тільки дивитися на мене паралізованого і поламаного, а також ходити за мною. Потім були ще довгих три місяці реалібітації. Ти їздила додому на день-другий, після чого поверталася.
Моя кохана, не гідний був твоєї уваги, що ти приділяла мені; думав: залишиш, підеш до іншого. Навіщо тобі чоловік-інвалід, якому лікарі пророчили до кінця його днів залишатися в інвалідному візку. Та не збулися їхні пророцтва. В наступному році, я знову повернувся до нашого колгоспу, але, як комірник. Ти розпочала нову працю у селі – листоноші. Щодня, крім вихідних, проходила біля 12 кілометрів із важкою сумкою на плечі, кожному вчасно приносила листи, газети.
Петро Артемович на хвилинку замовк, дивлячись у вікно, як виграє надворі сонце, як тішаться поблизу вікна теплу, цнотливо задумані берізки, як на розкішній клумбі, тішать зір, дивної краси тюльпани. Їх тут багато і всі вони – різні.
Петру раптово захотілося взяти Меланію за руку, й, отак, повільно, вивести її в це дивно-сліпуче море квітів. «Може хоча від погляду на них, в її пам’яті щось зрушиться, згадається?»
Підійшовши до вікна, він прочинив його. Свіжий подув вітерця, враз розвіяв затхле лікарняне повітря, сповнив його ароматами літа. Чоловік помітив, як дружина вдихнула його на повні груди, потягнулася в ліжку, а потім… усміхнулася на всю глибінь серця.
«Вона все чує, розуміє. Слава Тобі, Господи!» - мовив сам у собі.
Меланія не опускаючи з нього свого мовчазного погляду, ніби запитувала: «А що було потім?»
- Тебе цікавить, а що було потім? Життя продовжувалося. Та війна, Німеччина з часом і
всерйоз, нагадали про себе. Ти, як не прикро, почала втрачати пам'ять. Напочатку, це було непомітно. Але потім ставало лячно. Ти розрахувалася з роботи й більше часу почала проводити вдома, лікувалася травами. Два рази у день, я приходив із роботи, щоб пересвідчитися, що з тобою все добре. Це тривало не довго. Хвороба Альцгеймера набувала своєї сили, а ти, час від часу могла залишати дім і блукати селом. Додому тебе повертали односельчани. Та одного разу ти зникла на два довгих дні. Тебе шукали скрізь. І знайшли… у лісі. Сидячи під деревом, знесилена. Бліда, ти шпилила своїм поглядом кожного, хто хотів допомогти.
- Отака вийшла зустріч, отака балачка, - прошепотів я, обійнявши тоді тебе.
Ми плакали обоє, як діти. Але на дитину більше була подібна ти, моя радосте. Як я не намагався своїми розповідями, повернути тебе у спогади минулого, не вдалося. Ти навіть не посміхнулася. Вранці, коли я задрімав, намагалася втекти знову. Та на щастя. Ключ від замкнених дверей був у мене.
Незважаючи ні на що, я не втрачав надію, що колись, одного дня, повернешся у наш дім, такою, як була. Але збігаючи своїм ладом дні, не приносили нічого втішного. Тож через три місяці. продавши будинок, я вимушений був переїхати в інше село, аби кожного дня бути ближчим до тебе, до лікарні в якій лікувалася ти.
Пробач, моя люба, та так потрібно було зробити. За ці два роки не було такого дня, щоб я забув за тебе. Не прийшов. Ти – моє щастя, моя краса, моя пісня молодості, мої найкращі мрії.
Петро Артемович схилив своє обличчя в долоню Меланії і, заплакав. Гіркі солоні сльози млоїли тіло, падали гарячими краплями, наче краплі крові, що повільно витікали з очей. Від болю боліло серце, а не душа, бо ніякого чорного карбу на ній не було і совість залишалася чистою. Та все одно. Радіти, як завжди - не могли. Тільки мовчати. Або ж молитися Богу. І це виходило найкраще.
Петро з Меланією не помітили. Як у палату, прочинивши двері, хотів зайти лікар. Але так і залишився стояти у проході, боячись порушити тишу, в якій, здавалося, відчувався стукіт обох закоханих не пристрастю і не романтикою, а справжньою любов’ю сердець. Саме тією, яка може зрозуміти, пробачити та прийняти.
ID:
507761
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2014 15:57:55
© дата внесення змiн: 27.06.2014 15:57:55
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
