|
Пішла до Любові на зустріч,
Сидить у синцях – катували.
Кажу їй тихенько віч-на-віч:
– За що тебе арештували?
Кого краснощока згубила,
Та так, що сама вже зів’яла?
Чи пана спіймала на вила,
З сиріткою шлях пов’язала?
Чи, може, майстриня велика,
Така вже без досвіду сватка,
Забрала з сім’ї чоловіка
І діток лишила без татка?
Ти, може, дівча полонила,
Коханням завіяла очі?
Й та віку собі вкоротила,
Скінчивши страждання дівочі.
Затьмарила мізки дитині,
І десь біля млину, за балку,
У річці на тій же місцині
Всі бачать зелену русалку?
За віщо ти в довгії коси
Уже не вплітатимеш квіти,
Не топчеш уранішні роси
В саду за парканом сусіди?
Скоріш повертайся, Любове,
В полоні жури односельці,
Як ніби затьмення здорове
Накрило в селі і на серці.
І зара хто наче на небі
Всевидяче виколов око,
І людям, Кохання, без тебе
Так сумно і так одиноко.
Петро вже не ходить до Ділі,
І Гриць із Мар’яною в сварці,
То ж хлопці вже другу неділю
Знаходять відраду у чарці.
А Ганна – порядная тітка,
Красива така, повновида,
Пішла по селу така плітка –
Заходить вночі до сусіда.
Летіли від Ганни і тріски,
Як муж здогадався про зраду.
Хто вставить їй мудрість у мізки
І дасть справедливу пораду?
Лиш ти, наша леле-подрУго,
Бо в тебе і очі лелечі,
Всю ношу любовної туги
Ти брала на власнії плечі.
А Стельмахів – добру родину,
Ще в школі воскресній учились,
Спіткала пекельная днина –
В минулий четвер розлучились.
Нема почуттів, одностайно,
Дівчата не марять фатами,
Зі сватання хлопці печально
Додому ідуть з гарбузами.
А ти нам завжди помагала,
Науки амурної вчила,
Всі тонкощі, хитрощі знала.
О, скільки ти пар заручила!
Це горе сльозами не змірять,
Від нині ти в ранзі злочинки,
Та люди, все рівно, не вірять
В твої протиправнії вчинки.
Без тебе тьмяніють світанки,
Ми, навіть, з тобой не прощались.
Скажи-бо мені, новобранко,
За що вони так познущались?
Заплакала тихо в долоні,
Так тяжко, аж серце зімліло,
І, руку піднісши до скроні,
Промовила тихо несміло:
– Розкажу тобі по секрету,
Я чула таємну розмову,
Як судді складали декрети,
А з ними чинили і змову.
Вночі, як торкнулися зорі,
І сяйво лилось крізь решітки,
Я чула тоді в коридорі,
Я впевнена голос був звідки,
Бо я не стулила і очі,
І тиша залИла комору,
Я чула тоді серед ночі
Суддя говорив прокурору:
– В сусідньом селі живе пане,
І все в нього добре, нівроку,
От лише він серце кохане
Не може знайти вже півроку.
Та так, що аж вовком вже виє,
Не тямить знайти собі панки.
Гладкий, і ланцюг є на шиї,
В багатих свої забаганки.
Із золота, мабуть, в три пальці
Таке вже він носить намисто,
Картоплю готує на смальці
І пряне вимішує тісто.
Поля в нього є і худоба,
І річка при в’їзді немІлка,
Яка ж-бо смачна в нього здоба
І чиста як скельце горілка…
І погляд спіймав прокурора,
Суддя перейшов в інше русло:
– Забита достатком комора.
У нього багато і густо!
І пан той підслухав від люду,
Під церквою десь між жебрачих,
Що в нас на селі відусюди
Кохання єднає батрачих.
І він пропонує нам злато
За голе своє сподівання.
Ми будемо жити багато –
Чотири мішки за Кохання!
Зіниці блищали судейські
Від повної наміру влади.
Отак вороги іудейські
Колись розповзлися як гади.
Як в кодлі запроданці-змії
За побут багатий, заморський.
– Ну що ж, суперечить не смію, –
Тут голос сказав прокурорський.
Кохання ридало не в себе,
Відчувши огиду від зради,
І очі підводило в небо,
Дивуючись підлості влади.
О, Боже, то присмертні звуки,
За примхи багатого пана
Послати на вічнії муки
Кохання, кохання, кохання!
Кохання зібралось акторськи,
(А я під решітками млію).
…Тут голос сказав прокурорський:
– Ну що ж, суперечить не смію.
В багатих свої забаганки,
Нам хвате із Вами до скону.
Чотири мішки за панянку –
Це вміститься в рамки закону.
Тямущий, одначе, напарник,
І в місті вагома фігура.
І далі зі стажем хабарник
Балакав на мові «де-юре».
– Команда вже дАна! Таємно.
Тут, власне, прихований намір,
Аби кріпоснії даремно
Не стали чинити нам гамір.
Бо люде – одно як собаки,
Розносять під вікнами вісті.
Забрали її до бараку
Вночі у своєму помісті.
Проникли у дім по городу
І сонну схопили під варту.
Так що ми скріпляємо згоду?
– Гадаю, це є того варте…
Отак спорядились верхівки,
На серці від різок тчуть рани,
Військові посеред домівки
Наділи на руки кайдани.
Петро хай хмільну не ковтає,
Достатньо у п’яницю гратись.
До посту Великого має
Із Ділею в церкві побратись.
До Стельмахів щастя прибуде,
За них закажу молитовні.
Їх Господи ввік не забуде,
Якщо самі немногословні.
За Ганну повідаю богу,
Хоча він тій зраді був свідок,
Хай згодою вистле дорогу,
І помсту від мужа, сусідок
Направить у добру стихію,
І Ганні відкриє зіниці,
Щоб похоті, прелюбодії
Ховала чимдуж під спідниці.
Ти всім перекажеш наразі:
Вас бачу, люблю, пам’ятаю,
Ви в пам’яті, серці, повазі.
Я дуже вас, люди, кохаю!
Бажаю Вам миру і віри.
Та вирок мені підписали,
Залізли до хати злі звіри,
Кайданами шлях пов’язали.
Забрались вночі по городу
(І нащо їм Боже дав сили?)
Отак-бо і скажеш народу:
Мене продали і купили.
ID:
516717
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.08.2014 14:02:51
© дата внесення змiн: 10.08.2014 14:39:22
автор: Анна Берлинг
Вкажіть причину вашої скарги
|
Приятно, что понравился мой слог. 
) дякую ( 
) за відгук( 
)! ( 
) Жартую.
и где у вас берётся вдохновение столько писать?) Я в последнее время едва 3-4 строфы одолеваю 
!
