|
ДЛЯ ЩАСТЯ БАГАТО НЕ ТРЕБА
Тиха вечірня задума опускалася на Маків, наче птах у своє гніздо, принісши з собою приємну прохолоду після спекотного дня і наповнив її свіжими ароматами різних квітів. Вдихаючи їх, здавалося ніби вдруге народжуєшся у світ, сповнюєшся новими силами, прагненнями творити ще більше, ніж було вчора.
Анна полюбляла таку пору, хоча для неї не мало значення – весна, літо, осінь чи зима надворі. Кожна пора – особлива по-своєму. І не любити їх або те, що посилає Бог із небес, вважала неправильним вчинком. Цього ж колись навчала своїх дітей, а сьогодні – тринадцятирічного онука Василька.
- Бабусю, поглянь. Бабусю, що є в мене? – не зчулася, як задзвенів поруч його тоненький дитячий голосок. – Тримаючи в долоні маленьке пістряве сонечко, він тільки встигав повертати її, боячись, що комашка може впасти. Але вона міцно трималася своїми ніжками, тягнулася вгору до кінчиків пальців. – А воно насправді подібне на сонечко, тільки з чорними цяточками, - дійшов свого висновку, роздивляючись її. – Його я перейняв із квітки конюшини. Мабуть спало чи зморилося від спеки. Але зараз… поглянь, бабусю. – Комашка діставшись своєї мети, зупинилася, роздумуючи: летіти чи залишитися. Та не пройшло і хвилини, як розправив свої крильця, полетіла. – Ура! – Тепер нам усім слід очікувати щастя.
- Щастя? – перепитала здивована Анна, для впевненості глянула в маленькі дитячі очі та на усмішку, що більше скидалася на дівчачу, ніж хлопчачу. А може взагалі – ангельську? Жінка помітила, що не раз ловила себе на цій думці, щоразу сама не знаючи, що відповісти собі. А й справді, дитина як дитина: часом вредна, вередлива, але своя, рідна, якам стане свого часу продовженням їхнього роду Чугів, яке бере свій початок від козаків.
Притуливши до себе хлопчину, бабуся поцілувала його, мовила:
- Ангелятко ти наше, Васильочок.
Промінці веселого сміху, знову заіскрилися в його оченятах.
- Ух, і зморилися ми, - струшуючи з себе залишки сухої трави, вийшов із сінника чоловік Микола.
- Зате скільки радості отримали, - додали майже в один голос сини Василь з Анатолієм, а також Юрчиком.
- Мої чоловіки, - обіймаючи їх по черзі, з вдячністю мовила Анна. – Ходім вечеряти.
- Ми зараз, - вигукнув біля вмивальника Василько, виливаючи з долонь на себе бризки води.
З поміж чоловічого родинного гурту, він старався не відставати і не відрізнятися ні від кого, бо дуже хотів бути схожим на дідуся або татка. І це, не дивлячись на його дитячу міць, - вдавалося.
Невістки Олена з Юлею саме закінчували приготування вечері, коли чоловіки з «найстаршим» зайшли до хати. Не підганяючи один одного, всілися за стіл. Анна з радістю у серці, огорнула ще раз кожного своїм поглядом, змахнула перед початком молитви вдячності до Бога сльозу, а потім, коли помолилися, запросила до сімейної трапези.
Не часто вдається зібрати всіх отак у своєму домі. Здебільшого діти приїжджають на сімейні чи християнські свята. Але знаходять у своїх життєвих графіках дні, як сьогодні. Й хоча старший син Василь живе у Камянці-Подільському, а прийомний Анатолій у Києві, не забувають телефонувати. Питати порад, цікавитися новинами. А от Васильок – спільний улюблениць, охоче залишається на літо у дідуся з бабусею і Юрчиком, який живе з ними.
Так сталося, що в три місяці від свого народження, в нього виявили важку форму ДЦП. Думали: дитина на все життя виявиться неповноцінною та дякуючи підтримці лікарів, лікуванню, сьогодні Юрко сповнений жагою до життя, старається не відчувати себе хворим; є великим романтиком, фантазером; любить людей з якими охоче спілкується, товаришує. Але найбільше – свого племінника, дружбу з яким розділити навіть водою.
- Головне ніколи не зачинятися з бідою, хоч як би та не наступала не тільки на п’яти,а, бувало, тугим перевеслом здавлювала горло, - підтримував дружину Микола, додаючи від себе надії. І вона жила нею, молитвами до Бога, вірячи: «все буде добре!»
- Анничко, а чи змінила б ти русло свого життя, коли було б дозволено тобі почати його спочатку, - тремтячим голосом, якось запитав чоловік, чи то цікавлячись, чи випробовуючи її.
- Ні, - не роздумуючи, не осуджуючи за запитання коханого, стверджено і впевнено, відповіла.
- Майже все про що мріяла – отримала, а те, що не отримала – воля Бога. Йому видніше: що нам потрібно чи не дозволено. Від Нього не сховаєшся, бо все на небесах записується в небесні книги. А Йому я довіряю.
Анна знала: мрій у неї було багато. Найбільше за все з дитинства хотіла стати вчителькою молодших класів, навчати діток. Не склалося. Натомість навчаючись у Камянець-Подільському радгосп-технікумі, вивчилась за спеціальністю – електрифікація сільського господарства. Там же в радгоспі познайомилася з дівчиною-тезкою з Макова, батько якої Кметюк Михайло Михайлович – художник від Бога; часто приїжджала до неї зі свого села Глибока, що в Чернівецькій області на Буковині в гості.
Одного дня, розглядаючи його картини, зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, який зайшов до хати й так і зупинився, наче приріс до підлоги. Вони дивилися один одному в очі і не могли відвести поглядів. Вже тоді молода Анна Облучинська зрозуміла6 закохалась. І то насправді була любов з першого погляду – любов, яка з’єдную їх по-сьогодні.
Довго того вечора розпитувала подругу про хлопця, мріяла зустрітися з ним знову. Зустрілася. Це сталося восени, того ж 1975 року. Повертаючись з Обласного музичного конкурсу, що проходив у Хмельницькому, де в колективі оркестру народних інструментів радгосп-технікума грала на домрі примі, вони раптово помітили його. Микола наче очікував біля озера водолікарні (сьогодні санаторій «Україна» в якому Анна з 1986 року Чуга працює сестрою господаркою).
- Я піду, а ти… - знітившись, зам’ялася в словах подруга Анна.
А Микола тільки чекав цього. Запросив прогулятися стежинами водолікарні, показати красу Макова, розповідав про нього, про себе. Дівчина аж цвіла від щастя. Кажучи: До побачення! – погодилася зустрічатися з ним. Відвертий, безпосередній Микола, щоразу зацікавлював її по-своєму. Коли йому прийшов час іти в армію, пообіцяла чекати. Своє слово стримала. У травні 1980 року відсвяткували власне весілля. А в 1981 році народився перший син Василь, через два роки – другий – Юрій. П'ятнадцять років тому вирішили взяти до своєї сім’ї ще одного хлопця Анатолія, яким став третім сином, хоч і прийомним.
Цього річ подружжя Чугів святкують інший ювілей – 10 років їхньому домашньому саду, про який Анна також мріяла. Її ідею Микола не відразу сприйняв, але потім нею загорівся так, що обійшов дружину в усіх її задумах. Біля 500 саджанців одних яблунь щороку обдаровують їх своїми плодами. А це: «Галамост», «Голденделішес», «Чемпіон», «Райка», «Муцу», «Айдаред», «Перлина Києва», «Богема». Щоправда, цей рік виявився роком відпочинку для дерев, але подружжя не скаржиться, мовляв: - І для себе вистачить, і для інших. Головне, аби мир був на землі, Який нам усе посилає згідно Своєї Святої волі і віра в Бога, ніколи не міліла, а щоразу росла, була яскравою та гарячою в кожного.
Добігало до кінця моє знайомство з великою, щирою родиною Чугів з маленького Парижу, а точніше – ще однією перлиною га славетному Поділлі України села Маків Хмельницької області. Гортаючи у пам’яті години нашого спілкування, я згодом дійшов висновку: «Скільки потрібно для щастя? Зовсім небагато. Трішки. І коли стільки в тебе є – ти стаєш по-справжньому щасливий».
Олег ПОГИНАЙКО,
с. Маків, Хмельниччина.
Фото автора.
ID:
518941
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.08.2014 18:23:59
© дата внесення змiн: 22.08.2014 18:23:59
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
