Павутиння єднає долі кущів.
Земля у його нитках золотих.
Багато часу до перших дощів,
А ліс зачаївся і наче застиг.
Доріжка вузька у Осінь веде.
Ось і квиток – жовтий листок.
І притискаєш його до грудей,
А час уже не біжить як пісок.
Знаєш цей шлях – бачив у сні.
Послухай тепер легенди дерев.
Казки і пісні їхні дуже сумні,
Як думи покинутих королев.
Смуток прозорий спить у тобі.
В цей час завжди у осінь ідеш.
Що б не шукав – тонеш в журбі
І назад тільки тугу несеш.
Що в тому листі, і сонці, і снах?
У відчайдушній спробі ЗНАЙТИ?
Слова лише тремтять на вустах.
Ти вже забув, що ти – це не ти.
Ти вже забув, що колись була я.
Привиде мій, заспокойся і спи.
Ця осінь натхненна, але не твоя.
Тож, відступи від тропи і терпи.
