Беруть мене (чи хочеш, чи не хочеш),
бо у мені заховано графіт.
- Привіт! Це хто? Ти знов мене заточиш,
а зробиш напис - випустиш у світ.
Легка рука, довільний намір, задум -
і я уже окреслюю папір.
І з олівцем, який мені був татом,
я розлучаюсь... Трепетно. Повір.
А хтось, хто поруч, твій одержить дозвіл -
до рук чужих мене передаси.
Я викину себе тоді із прози
і обрахунком обросту в рази.
Захочуть ще - позичиш мене знову.
Напишуть мною до записника,
що буду я на мить якусь чудову
для сотового роллю "маяка".
Я все пишу щось. Тільки спересердя
роблюсь практично милим малюком.
Наївне діамантове осердя
з коротким дерев'яним піджачком.
Все ближче край, але й папір - не збочиш.
На мій чекає він тепер візит.
- Ага, це ти... Ти знов мене заточиш,
а зробиш напис - випустиш у світ.
