Тебе нагадав мені запах п’янкий матіол
З того неповторного, надто гарячого літа.
Ті ночі серпневі, коли зорепади в полон
Нас свій закликали, і падала ніч оксамитом
На сяєво тіла, що пестили руки твої…
Я губи твої так нестримно шукала губами…
Твоя Аеліта – співали тоді солов’ї,
І дивні створіння нічні пролітали над нами…
Як дивно… як млосно… як палко… яке забуття…
Землянин – ти був мені сонцем, і морем, і небом…
А я – із чужої планети примхливе дитя
Просила : «Не йди! Не лишай мене, любий! Не треба!»
Тендітна постава… Гнучка… І волосся, мов дим…
Пригадуєш? Я розчинялась у ніжності, в кожнім торканні…
Благала : «Залишся, коханий! Цілуй же! Не йди!»
Із першим промінням на мене ти глянув в останнє…
Чекав тебе дім… І товариш… І твій зореліт…
Пора! Тільки пломінь на згадку розколював небо!
І плакали очі за сином чужої Землі!
Вернися, коханий! Я чахну, я сохну – без тебе!
