він сіє її божевілля
крізь чорне пошарпане сито.
до неї міг бачити небо.
не фарби блакить на стіні.
до неї умів він літати.
тепер він не може ходити.
-ти будеш на мене чекати?
-ні.
-ти будеш мене пам'ятати?
-ні.
він в люльку вбиває отруту.
вдивляється богу у вічі.
чому ти, звірюко триклятий,
її не залишив мені?
він просить її несміливо
дзвонити на місяць хоч двічі.
-ти будеш до мене дзвонити?
-ні.
-ти рухи мої упізнаєш?
-ні.
він зблідле холодне кохання
вкладає в малу домовину.
цілує в змарніле обличчя.
лишає бузок на труні.
себе він уже не жаліє.
він плаче і пестить дитину.
-нам ж буде її бракувати?
-ні.
-ти втікнеш зі мною до моря?
-ні.
він виє підстреленим вовком,
відлякує зорі оскалом.
припаяні патоки крові
дрижать на солоній слині.
та краще б ти була видінням!
для чого же ти існувала?
-ти будеш мене лікувати?
-ні.
-і жити продовжиш без мене?
-ні.
