Ніч. Темінь в закутках густіша,
Збивається у силует.
Так давить тиша… Все тісніше
Стиска інтригою сюжет.
Ти повертаєшся, я знаю,
Як знав, коли хотів забуть.
Рятунку від тебе немає,
Якщо ступив на твою путь.
Знов чути тихий-тихий шепіт.
Знов холодом торка душі,
І відголоском серця трепіт
Думки сплітає у вірші.
Знов кайдани скидає бранка.
“Вже північ!”, – провіща їх дзвін.
Цей тихий шепіт, колисанка –
Він прагне (й призведе) до змін.
І, як тоді, стуливши очі,
В тебе, бездонну, я пірну.
Цього хотіла, й завжди хочеш –
Своєму дать зрости зерну.
Не стачить сил протистояти.
Їх і раніше не було,
Вдалось на мить лиш закувати
Твоє вороняче крило.
Та знов шурхоче шовком пір’я,
Й в обійми втікача прийма.
Проймає сором від зневір’я,
І слів, крім каяття, нема…
О, темряво! Тобі корюся,
Веди, свята, моїм пером!
В тобі я, вкотре, розчинюся,
Упившись рим твоїх вином...
