«Я зірвав цей вереск рожевий
Осінь довершилась значить в дорогу…»
(Гійом Аполлінер)
Колись давно коли були ще молоді і я, і світ, мандрував я волоцюгою разом з ватагою старателів по землі канадській. І якось в горах я забрів в ущелину де текла Бівер-рівер. Вражений красою тих Богом і людьми забутих місць я написав таке:
В ущелині моху м’якого
І білих солодкавих квітів
Живуть будівничі греблі –
Дерев’яних важких загат,
Що зупиняють течію річки
Чистої Бівер-рівер,
Живуть волохаті муралі вільні,
Будівничі з очима сутінок,
Пухнасті дереворуби,
Чапленогі пірнальники
У ставки одвічного лісу,
Вусаті дегустатори
Солодких судин ясена,
Монахи вдягнені в шуби,
Хвостаті шукачі істини,
Водяники-відлюдники,
Носаті прочани іжакових хащів.
Вони мені шепотіли
Про таїну вільхи,
Про одкровення кленів,
Вони ніч стоножили
Плюскотом колючої гілки,
Яка падає в воду
Прозорої Бівер-рівер,
Де марно шукав я піщинок
Металу жовтого сонця,
Яке зазирає так рідко
В ущелину Бівер-рівер.
Такий гарний спомин, Шоне! 
Так, вони саме такі... 
