Я помер і гойдався на хвилях. Був матросом, флейтистом, злодієм, поетом… Зараз мені було на все начхати. Вода несла мене і я бачив заплющеними очима, дихав без допомоги легенів. Нога, яку втратив кілька років тому на китобійному судні, дивним чином приросла до тіла. На грудях зміїлися потворні шрами, про які я нічого не пам’ятав. Я помер і навколо була ніч.
Десь вдалині мигтіли блискавки. Міг початися шторм. Святий Ельм як завжди мене врятує, запалить свої вогні… Мені здалося, що берег близько і до моїх вух долітають звуки флейти. В кам’яному будинку живе Єлена, для якої писав музику. Чи сумує за мною? Це не я граю, не моя флейта - я мертвий… А дав би багато, щоб посидіти біля вогню з Уїльямом Блейком, поговорити з ним про любов і вічність… За такий дар погодився би ще раз втекти з буцегарні. Я вбив людину, скоїв страшні речі. У мене на лобі тавро. Мене так багато… Яка з історій справжня? Чи не байдуже? Чи не байдуже, потрапить в мене блискавка або ні?
Під моїми ногами ворушаться морські вугрі, довгі і слизькі, вони влаштовують танок, труться об мене, а небо над водою світлішає від спалахів. Строфа з вірша. Спалах! Мелодія. Спалах! Корабель розвертається, капітан під час бурі послизнувся та зламав шию, я хапаю штурвал… Спогад! Спалах! Я стріляю в чоловіка! Темрява. Спалах! Світло! Спалах! Мене пронизує блискавками, тонкими дротами, що світяться. Тепер вони, білі і гарячі, у моїх нутрощах, колються голками і знову вириваються назовні з моїх очей, що не можуть заплакати, з глухих вух і німого рота, з мертвого тіла, кожного пальця, кожної пори. Я нарешті сам - шарова блискавка, збільшуюсь в розмірах, сяю, беззвучно кричу… і вибухаю.
Краплі води на моєму таврованому чолі. Дощ? Здригаюся та відкриваю очі. Все пливе і я теж. Мій палець впирається у щось тверде. Доклавши зусиль, ледве ворушу ним і намацую… скло? Здається, що скло. Наді мною нависає хмара. Не хмара - тінь. Силует. Хочу податися до нього, але щось заважає. Повітря. Немає повітря. Відкриваю рота і намагаюсь нагодувати свої легені киснем. Замість того в них заливається вода. Кручу головою, б'ю руками по скляним бокам мого гробу. Б'ю ще раз і звільняюся…
Він підходить й дивиться на мене. В нерівному світлі бачу його незнайоме обличчя. Великі ясні очі. Він мало спить. Він знервований. У нього густе вологе волосся. Мокра сорочка. Бездоганні манери. Відступає на крок від мене й повільно та чітко відрекомендовується:
- Віктор Франкенштейн.
На кілька наступних хвилин я непритомнію.
Олена Мальва відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Прочитано, перечитано і переглянуто неодноразово. Люблю цю книжку. Віктор такої каші наварив. Всі перси у Шеллі драматичні. Про них хочеться говорити, писати та знімати.