Два вірних друга, мов брати, Петро й Микола,
Щось святкували-було весело обом,
Та так набрались, що забули все довколо,
Та де сиділи, там і впали мертвом сном.
Проснулись зрання та іще й в одному ліжку,
Один на одного дивились якусь мить,
Тріщало в головах. Водиці хоч би трішки,
Щоб спраглі горла після свята промочить.
Та десь Микола вздрів в куті води плящину,
На самім дні там десь зо два ковтки було,
(Тоді за воду він продав би й брата й сина),
Все "содєржімое" моментом в рот стекло.
Петрові очі враз зробились, як скажені,
А сам збілів-так недалеко й до біди...
Почав шукати якісь гроші у кишені,
Миколу жестми він шле купить води,
Бо говорити він не міг- пісок у горлі,
Дере й пече, немов огонь, немов пожар.
Насилу видавив: "Ку-пи-пляш-чину-Коли".
А сам кипів, неначе тульський самовар.
Страждав Петро. Чекав. Барився друг Микола,
Чи він за гори де подався, чи за ліс?
Вернуся. Каже: "Не знайшов я, друже, Коли,
Але, дивись, тобі печеньки я приніс..."
31/08/2015
Н.Хаммоуда