Я дуже часто не спокійно
ворочусь в ліжку перед сном.
Не воював, я не військовий,
не захищав аеродром…
Проте не можу я забути,
Той «перемир’я» перший день,
Коли із пітерської групи,
Під Щастям вийшла РДГ.
«Айдар» у засідку потрапив,
Стояв запеклий, сильний бій!
Та віри хлопець не утратив,
І хрестик так на грудях грів!
А хлопці падали до долу,
І ворог замикав капкан!
Іван Ільницький був зі Львова,
Він у «Айдарі» капелан…
Все говорив про Боже слово,
Йому ж давали автомат.
Та він не брав і поступово
Під звуки арти канонад
Молився Богу на колінах
За душі тих хто вже упав,
Просив його: «допомогти нам»,
А ворог стрімко наступав…
Просив і ворога простити,
«не знають Боже, що творять».
Просив гріхи їм відпустити
Все під розривами гранат…
Він знав, що буде помирати,
З таким пораненням не жить.
І вже затих вогонь гармати.
«О боже, як усе болить!».
І терористи з групи «Русіч»,
Вмить обступили юнака.
Лежачий він не дав би відсіч,
Тут арифметика проста!
Питали скільки їх і звідки,
А він просив лише води…
Казав, що всі ми Божі діти
«Гріхи їм Боже відпусти»…
Один з «місцевих українців»,
Із тих, що в лавах «ДНР»…
Питав про Луцьк: «що це за місто?»,
Бивши ногою між ребер…
Дивились очі на садистів,
Він їх давно уже простив…
Один із групи терористів
Його безжально дострелив…
І тим спекотним, вересневим,
Трагічним, для «Айдару», днем
Пішов з життя зовсім не воїн
Та став він воїном тепер!
Це справді Божая людина
І Бог її до себе взяв,
І пам’ятає Україна,
Хто душу і життя поклав…
Володимир Царенко 11.11.2015
https://www.youtube.com/watch?v=cUeDsNj1KG0
