Якось останнім часом так часто розриває на шматки, що хочеться кудись втекти, заховатись, щоб ніхто не рухав і не бачив.
Найбільше люблю губитись в книгах. Чомусь тільки в них я знаходжу внутрішній порятунок. Багато людей постійно встріваються в моє життя і я незнаю, як кожному з них сказати, щоб не займали. Сказати що місця для них в моєму серці нема. Але сказати так, щоб не образити. Щоб не зачіпити найціннішого - душі.
Якою б сильною та бездоганною ззовні для інших я б не здавалася, я постійно потребую чієїсь уваги, підтримки, чієїсь любові.
Я рідко закохуюсь по справжньому. Так, у моєму житті є завжди багато чоловіків і є з кого вибирати та чомусь впустити в серце будь якого з них дуже важко.
Якось я довірилась одному. Подарувала йому найцінніше - своє серце, ніжність, свою любов і турботу. Я не часто йому говорила про те, як він мені потрібний, але постійно хвилювалась за нього так, наче він і справді для мене багато чого означав. Я вперше стала думати, про майбутнє. Про те як слід краще підтримувати його. Підштовхувати до звершення все нових і нових вершин. Я готова була пройти з ним весь шлях. З нічого побудувати для нас щастя. Я не знаю чи він це відчував. І не знаю де у своїй безмежній любові до нього я помилку допустила. Та я була готова віддати йому власне серце і без роздуму позбавити себе життя, якщо б він захворів. Але він в один момент пішов.
Він пішов, а я стала копатись в собі. Я себе навіть моментами ненавиділа. І це був нестерпно-важкий біль.
Було важко навчитись жити заново без тієї людини, без його обіймів. А ще важче було забути людину тоді, коли все місто, кожна вуличка була спільним спогадом. Була пасткою. Он та лавочка в Стрийському парку свідчила, про перший наш поцілунок. Лиса Гора - про першу зустріч. Дорога на Сихів про невтомні прогулянки, піцерія про спільно проведений там час. Навіть ліжко у моїй квартирі нагадувало про нього. Про те як засинала там під його плечем. Як солодко цілувала. Як дивилась з ним фільми. Всі речі навколо мене вбивали. Я ледь дихала. Я була сама не своя.
А потім пауза...
Потім гори... Мелодія Баха і Бетховена. Поезія Ліни Костенко, Леони Вишневської в навушниках. Закладки в книгах про кохання. Я завжди читала ті книги, але ніколи не дочитувала їх до кінця. Буквально дві сторінки. Я хотіла, щоб ми зробили це разом із тим, хто кохатиме мене настільки сильно, як і я його. Але ще мабуть таки саме того не знайшла.
Трошки тоді пірнула у творчість. Вона мене рятувала. Багато писала. Багато читала. Пішла в похід. Мучила себе довго спогадами. В чомусь змінилась зовнішньо стала іншою.
Зустріла багато інших, нових чоловіків і кожного з них навмисно зводила з розуму. Не могла нікому повірити після нього. Отримувала подарунки, квіти. Коли хотіла і кого хотіла кликала по ночах.
Чорт забирай, вони всі були настільки пусті, що мене від них аж нудило. Таких ледарів та нероб у цьому світі повно. Та я лікувала ними своє поранене серце. Заливала душу у бехеровці.
Їх було справді до біса багато і всі вони одинакові і наче повторювались мов дубель, своєю поведінкою, своїми вчинками.
А потім прийшов новий рік. Я його чудово відсвяткувала. Принаймні так, як і хотіла. Зустріти когось вартісного вже і не надіялась, тому вирішила просто жити. Про минуле забула.
Але доля стала для мене привітною і підкинула мені ідеальний козир, я зустріла чудового хлопця і дальше ще ця життєва історія мені не відома...
Та десь вона у долі на листочку записана... і я чекаю з нетерпінням її продовження....
Сподіваюсь воно буде солодким....
Далі буде.