..
Мій товариш дуже цікава людина. Він є великий та неабиякий шанувальник різноманітних звуків та мелодій, що створені здебільшого природнім шляхом, або за рахунок індустріалізації . в той час коли інші обмінювалися новинками музики та концертами, на його телефоні завжди звучали різні дивовижні звуки, які мали різнобічний характер, від цвіркуна та гірської річки і до грюкання на будівельному майданчику, та лязгіт двигуна мотоцикла.
Тож вночі цілком природньо у розположенні, ми могли прокинутися від звуків якщо не цунамі чи водоспаду, то зливи дощу, хоча на вулиці була тиха ніч і зорі з місяцем виблискували тишою.
Також бувало що їдальня різривалася звуками потужного мотоцикла, що неабияк лякали кухарок, які починали верещати як телята та потім лаятися. Це було зрозуміло чия справа.
Дивні звуки стояли як на викликах, та і на сигналах повідомлень. Звісно ці хіббі і мене часом лякали, хоча я по натурі був спокійним. Але такою вже він був людиною, робив то рідко навмисно, а лише у силу своїх особистих уподобань.
Він не мав якого особливого статусу серед усіх інших і не очікував на якусь милість серед нас, але був трохи безвідповідальний, ну як більшість творчих особистостей нашого часу.
Звісно у свою чергу він і гадки не мав, чому ми усі так прискіпливо і знервовано відносимося до тих його вподобань. Тим паче що ми не були військовими і наше росположення підпадало під юрисдикцію місії Червоного Хреста в країні. Тому такі речі не були вийнятковими. Тим паче що ми формально могли забезпечувати військових медичною, психологічною допомогою при наявній потребі.
Тому коли справа у країні переросла майже у відкрите протистояння на окремій території країни, де частина засланих ДРГ підрозділів сусідньої держави підняли «народний бунт» проти нашої державної хунти а нас майже усіх, хто мав хоч якесь відношення до військових, назвали скоро – каратєлями.. батальон якому ми підпорядковувалися у плані медзабезпечення швидко вирушив у приконфліктну зону зіткнення, тож на терміновому зборі місії ЧХ у місті, нам оголосили підозру про повну бойову готовність, та очікувати на найближче відрядження до далеких місць.
Хтось почав нервувати, комусь було навпаки невтерпець скоріше відрядитися та відчути себе реально потрібним. Я ж слугувався статутними потребами місії. Усі спільно розуміли що ми можемо мати там велику користь і стати песпосередньо більшими спеціалістами на дії, ніж у розположенні з явними манекенами, яким було байдуже на наші міркування.
Дехто позтитвно був певен що нас висадять у самих тих гріховних районах і ми як ті ОБСЄ будемо проводити ідеологічну роботу з місцевим населенням, на предмет фіксації помірекованості та патріотичного стимулювання останніх до підтримки наших і не лише наших військових частин.
Та чим далі з новин ми розуміли, що нам навряд че за такий надкороткий період щось змінити у головах тих місцевих мешканців і чи дійде справа взагалі до того, тим паче що ми не були далеко ДРГ чи комсомольськом осоредком бандервців ОУН з ідеогократичного спрямування. Наше завдання було ясно у чому, тому вищенаведені пляни були скоріше відгалудженнями наївних, ще необстріляних молодих спеціалістів, які поки ще готові були гори вершити, та рухати континенти, аби їх тільки готові були вислухати, і бажано одразу табунами, щоб не повторюватися на кожному повороті.
Особисто мене не дуже цікавила ідеологія місцевих, бо я знав особисто для себе, що я там робитиму, а вони вже вибір свій зробили. Усі можуть помилятися, але ми зрадниками для них будемо все-одно, як би ми їм не намагалися пояснити. Була така річ як – менталітет та пропаганда. Люди там звикли здебільшого до односторонньої інформаційної атаки, не маючи уявленя, що хтось може і гадати інакше, а тим паче підтримувати клятих катів-бандерівців, які ніяк не вимруть нарешті.
Чи відносив себе я до таких катів.. питання риторичне. Я не був зайнятий втіленням своїх ідей у суспільстві, а лише прагнув і прагну робити свою справу і відповідати за свій сектор послуг. А мої смаки мали лишитися при мені. Я завжди звик сприймати особисту критику з розумінням, якщо це не переходило на мене особисто але лише на мої професійні навички. Тому у героїзмі мене навряд чи можна було згадати а тим пач звинуватити.
Мої друзі теж є і були прихильниками різних течій. Скільки людей, стільки і дірок у озоні. Тут я був особистим егоїстом, поки це не стосувалося мого світу.
Більшість людей і не лише з тама, вірили і були певні у тому що вони мали більше знань і фактів… вони вважали себе самонавченими життям при новій владі і тому активно сприймали ідеї високорівності між братами, які ніколи не були ні генно ні логічно такими:
«Ми вас обєспєчивали, ми вас кормим все время, вся страна живєт за щьот наших ресурсов – довольно, достали. Уважайте наше решение и не мешайте нам опредєляться». Так кричали на камери сусідніх ЗМІ так звані апалчєнці, які тільки-но ось вилізли із шахт та байраків і одразу стали освідченими військовими, мілітаристами та логістами. Країни виявила у себе під боком просто колодязь неабияких спеціалістів, правда лише з балакання та погроз в плані «за 3 днья на Киев дойдем»,та «за нєдєлю ждите в столице!» і багато подібних вигуків, які таких і завмерли на фоні всеосяжної навали упорядників та розпорядників з братського регіону.
Нікого не дивувало як професійно були зламані склади зброї СБ місцеві та відділення міліції, як швидко і безнаказанно оголосили республіканські утворення з готовими стягами аля-нових-ферерантів. Люди билися у одному мазохістичному екстазі вседозволеності та веможливості. Тонами лізли на штики тих хто мав це все дійство узлагодити на вгамувати.
Та видно було, коли спала уся феєрів «братерства» і «всеосяжності» почали повератися до простих фізиологчних потреб, в плані роботи, зарплат, які досі виполачувала ненависна країна, яка їх зрадила.. з логікою лише у нас була проблема, бо лише ми їм були пожиттєво щось винні. Далі вже цілі ешелони «бігунів» вистроїлися на кордонах з окупованими територіями, де ті самі крикуни просили хліба і консерв, бо ми бачте про них забули…
Наше командування спокійно але з прикрим відтінком сказали що сенсу переконувати цих дикунів поки не має, б опоки афект не спав, ми лише зашкодимо цим крикунам, тож мають час самі оговтатися від сонного дурману «міра» який принесли порушившт державний кордон брати менші.
А брати тим часом прожовжували жваво знищувати дорожні сполучення, різати фабрики та заводи на метал, захоплювати шахти, відбирати у тих самих крикунів приватну власність на потреби ополценців. Халяви вистачало, тож частково крикуни були праві, країна їх добре у свій час забезпечила усім необхідним, тим паче що останні біглі правителі були представниками сами їхніх країв, про що ці ж крикуни якось забули і не бажали згадувати.
Тому, щоб не допустити подальших конфліктів, вище керівництво країни вирішило тимчасово проводити невеликі навчання поблизу самих секторів конфлікту, щоб при негайній потребі відреагувати на виклики гостей. Була створена знову Народна Гвардія, яку очолили вже трохи знані спеціалісти у конфліктах поза межами країни. Бо ж раніше у нас не мали місце відверті спроби державного заколоту, тож вчилися по малу на чужих помилках сусідів.
ЧХ також швидко розгорнув штаби оперативних місій поблизу зон конфліктів, лише на безпечній відстані. У один із таких кризових центрів ми і мали передислокуватися найближчими вже днями.
На позачерговому розряді наш керівник нам вкотре нагадував:
Попри складну ситуацію на полі бою, ви маєте знати одне – ми медики а пому аполітичні та бі-полірні. Рятувати маємо усіх, хто того потребує, далі справа за військовоми радами. Наша місія рятувати тих кого можемо врятувати тут і зараз і витягти тих, хто має бути похований на рідній землі. Всі інші справи нас не стосуються!.
Та план за кілька днів корінно змінився. Тому вже на ранок наступного дня, нам наказали на дорогу.
Вже шляхом з міста нам повідомили, що маємо перші несерьозні але прикрі втрати. Сусіди використовують потужну зброю, яка змушує військових тимчасово відійти на більш безпечніші відстані, щоб мати змогу підготуватися та перерахуватися. Тому у центрах конфлікту багато вже поранених і є перші вбиті. Тому ми рушаємо у головний на той час центр на Дніпрі, де отримаємо подальші розрядки, та злагодження як до наступних дій.
Мобільна тривога 2. Перші враження
…по прибутті, ще у аеропорті ми вже відчули перші реальні ластівки. Все нагадувало трохи хаос, але лише на першу згадку. Усю дорогу до штабу наш аматор грався з мобільним, і ми мали честь слухати то звуки гелікоптера, то незрозумілі чи постріли чи вибухи.. що почало дратувати вже командування.
ID:
641749
Рубрика: Інше
дата надходження: 06.02.2016 16:33:06
© дата внесення змiн: 03.03.2020 18:23:34
автор: Велес Є
Вкажіть причину вашої скарги
|
