Вже двадцять по-десятій, чути кроки,
Втікає ранок десь у світ ілюзій.
Лишає після себе ніжний дотик,
Ти, ніби, на життєвій злітній смузі.
Я чую тебе десь за сто кварталів
І вловлюю мені знайомий запах,
Ми, ніби, дві якісь інакші сталі,
Які в одне злились на всіх етапах.
За злетом злет, падіння за падінням,
А часом в перемішку і навхрест.
Для мене ти немов земне тяжіння,
Без тебе весь мій світ йде на протест.
Я поринаю десь в танець думок
І бачу весь цей всесвіт в тих очах.
Якийсь такий легкий і вільний крок,
І щирий усміх на твоїх губах.
Багато є у світі порівнянь,
Тонких метафор серед купи слів.
Та коли любиш,то нема вагань,
Хай навіть у душі мільйон дощів.
