|
Розділ 1. Таємнича знахідка
Годинник пробив дев’яту. Я ледь прокинувся, одягнувся, випив кави і зрозумів, що це мій перший день на новій роботі, а я уже запізнився. Зі мною таке часто трапляється, тому я навіть не здивувався. Я швидко вийшов з дому, пройшов алеєю до стоянки, уже хотів завести авто, але раптом зрозумів, що залишив ключі удома. Що ж це за напасть така! Як тільки директор помітить мою відсутність на роботі, мені добре влетить. До речі, я влаштувався вчителем історії у одну із місцевих шкіл. Оскільки в машині залишився зошит з планами уроків, я був змушений повернутись.
Зайшовши у під’їзд, я відчув якесь занепокоєння. З’явилось відчуття чиєїсь присутності у ньому. Ця присутність проявлялася у мурашках на моїй шкірі та морозяному повітрі, що було дивним для ранньої осені. Підійшовши до квартири, я зауважив, що двері розчинені навстіж, а тому це дуже мене насторожило. Я добре пам’ятав, що зачиняв їх. Тихо і обережно зайшовши всередину, я побачив ключі від авто, а біля них клаптик паперу. Підійшов ближче, щоб роздивитись. Коли я узяв папір в руки, то зрозумів, що це вирізка з газети. Прочитавши заголовок статті, я мало не зомлів, мої руки почали тремтіти… Там писало: «Резонансне і таємниче ДТП або Смерть на дорозі». Мої очі перебігали з рядка на рядок і в ту ж мить наповнювалися сльозами. Там була стаття про мою кохану дружину, її страшну загибель, яка стала причиною мого нездоланного горя. Я досі не можу забути її, а також не можу згадати жодної деталі того фатального дня. Лікарі говорили, що це амнезія, викликана шоком. Та я впевнений, що причина полягає в іншому.
Проте зараз мене більше хвилювало запитання про те, звідки тут взялась ця замітка, чому двері відчинені,якщо я пам’ятаю, що точно зачиняв їх?! Мій досвід переглянутих фільмів про Шерлока допоміг мені зробити висновок, що у моєму помешканні однозначно побувала якась особа, що хотіла нагадати мені про ті трагічні події. Тоді ж з’явилося ланцюгове запитання – чому я повинен згадати все це? Невже для того, щоб знову розмірковувати над втраченим сенсом життя? Відповіді я не знав. Зате знав точно, що мені варто робити. Зараз я повернуся на роботу, проведу кілька уроків, а ввечері зайду в паб і обдумаю усе.
Врешті я маю дізнатися, яка безжальна людина так нахабно увірвалась у мою оселю, щоб залишити згадку про минуле. Я нічого не втрачаю, можливо навіть моя пам’ять до мене повернеться. Мало в це вірю, проте надія не помирає останньою, вона живе вічно. Тому я вирішив діяти чітко за установленим планом та намагатися зберігати спокій, що по - суті було практично нереальним у моєму теперішньому стані. Я мав заспокоїтися. А що ж найкраще заспокоює типового представника педагогічної «богеми»? Звісно ж, робота. Я подзвонив директору, сказав, що буду за кілька хвилин, а у відповідь почув, що на першому уроці була загальношкільна лінійка, тому моя репутація була врятована. Я вийшов із дому, зачинив двері, ще раз їх перевірив та вийшов із під’їзду,наштовхнувшись на сходах з незнайомою жінкою, можливо, сусідкою. Та це було не так важливо.
Я сів за кермо,уже хотів вирушати, як раптом замітка випала із моєї кишені. Це вже не смішно! Мене починає переслідувати думка про те, що вона не просто так потрапила у мої руки і постійно, волею обставин, я змушений знову і знову її перечитувати і згадувати ті події, які стали жахами для моєї травмованої психіки. Я заховав її в кишеню піджака та впевнено нажав педаль газу.
Розділ 2. Роздуми
Уроки в школі проходило доволі спокійно. Розповідав учням про перших князів Київської Русі, але чомусь не міг зосередитися. Постійно плутав імена, дати. Останні події вибили мене із звичного режиму. Я рідко втрачав контроль над своїм розумом, завжди намагався тримати себе в руках, але зараз бачу, що я не такий сильний, яким був колись.
Отже, я сумлінно провів усі шкільні уроки, побував на учительській нараді, зробив потрібні нотатки, зібрався та поїхав у паб, місце, де я зможу добре осмислити усе. Я не замовляв алкоголю, просто сидів біля вікна і спостерігав за перехожими, які кудись поспішали. Мою увагу привернула одна жінка, одягнена у все чорне. Я її точно десь бачив. Згадав. Я розминувся із нею, коли виходив з будинку. Жінка зупинилась, почала вдивлятись у мене, я ж вирішив підійти до неї. Проте, коли я вийшов із пабу, нікого уже не було. Містика та й годі. Я згадав, що не бачив її обличчя, воно було заховане під темною вуаллю. Хто ж вона? І чому переслідує мене? Останнім часом було все більше запитань, ніж відповідей. Варто було щось робити. Але ж що? Я ніякий не детектив, я не вмію діяти за планом, я звичайний вчитель. Хоча ні, не звичайний. Я - вчитель, який не пам’ятає жодної деталі про смерть дружини. Вирішив ще раз прочитати замітку. Я бачив усе, але в той же час деякі речення були ніби замальовані чорним маркером, я не міг прочитати нічого про винуватців аварії…Так само я не міг самостійно згадати це. Я впав у відчай.
Повернувся у паб і замовив великий келих пива. Випивши його до дна, я вирішив віднайти ту таємничу незнайомку. Перш за все я підійшов до бармена і запитав його про те, чи знає він цю жінку, яка так довго простояла біля вікна.
Та бармен лише подивився на мене з усмішкою і порадив,щоб я не вживав алкоголю, оскільки за вікном нікого не було. Такого не може бути. Як це не було? Що ж в біса відбувається? Ця подія стала останньою краплею моєї бездіяльності. Я вирішив, що хоча я й не детектив, але я повинен дізнатися істинну причину появи жінки та дивного проникнення у мою квартиру. Я вирішив спершу обшукати свою квартиру, пізніше знайти незнайомку. Можливо, саме в ній я знайду відповіді. Також я поставив собі за мету повернути пам’ять про дружину. Для цього я повинен зустрітися з її родичами, яких я теж не пам’ятаю. Це стало для мене несподіванкою …Напевно, мені потрібно відправитись у архів. Проблема в тому, що я забув дівоче прізвище своєї дружини. Де ж я зможу щось відшукати? Мої думки поверталися до моєї квартири, в якій я живу вже доволі давно. Там повинні бути старі фотографії, речі, там живе пам’ять про все, що колись було мені таким улюбленим і близьким. Я одягнув плащ і вийшов із приміщення пабу, залишивши на столі гроші за пиво та чайові.
Повертаючись додому, я обмірковував усю складність моєї ситуації. Справжні детективи розслідують різні справи інших людей. А у мене досить дивне завдання – відшукати щось про своє сімейне життя, пізнати свою дружину, пізнати самого себе. Знав, що це буде складно. Але у мене не залишалося вибору. Я не міг розпочати нове життя та вільно вдихнути на повні груди. Не люблю таємниці, а тому я повинен їх відкрити.
Розділ 3 Квартира
Додому я потрапив доволі швидко. Хоча алкоголь ще був у моїй крові, проте я прекрасно усвідомлював, що роблю. Зайшовши у квартиру, я побачив сліди. Придивившись, я побачив, що сліди належать жінці. За формою зміг визначити те, що, імовірно, жінка йшла на невисоких підборах. Я вирішив визначити місце, куди вона ішла. Сліди привели мене до спальної кімнати. Пізніше я зрозумів, що жінка кудись зникла, немов розчинилася у повітрі. Слідів, які б вели назад до коридору не було. На мить я злякався, та потім опанував себе.
Я вирішив оглянути спальню. Вона була просторою. Стіни прикрашали шпалери. Вони були кольору морської хвилі. В ту мить я згадав, що ці шпалери ми клеїли разом із дружиною та довго сперечалися про їх колір. Спогади супроводжувались різким болем голови. Та це минуло так само раптово, як і почалося. Я підійшов до ліжка та обезсилено упав на нього. Вперше за останній рік я щось згадав. Це не могло не тішити. Тому хвилину відпочивши, я вирішив іти у вітальню. У вітальні я наткнувся на старезний комод, проте не зміг знайти ключ. Мені довелося використати досвід, набутий ще в університеті. Я знайшов шпильку, відкрив нею комод. Та сталося непередбачуване: я випадково нею уколов палець. Крапля крові упала на якийсь конверт. Коли я його оглянув, то побачив там декілька фото, на яких я упізнав свою кохану. Її обличчя… Воно було найпрекрасніше із тих, що я коли-небудь бачив. Зачекайте... Я знову пригадав незнайомку і зрозумів, що ті риси її зовнішності, які я встиг розгледіти, дуже схожі на риси моєї дружини. Можливо, це її родичка. Тільки тоді не зрозуміло, чому вона постійно зникає.
Мої пошуки продовжувались. Я вирішив змити кров із пальця, тому зайшов у ванну кімнату. Коли я намагався змити кров, декілька її краплин упали на мою сорочку. На мить мені здалося, що я весь стою у крові. Але скоро це відчуття зникло, тому я пішов переодягатися. Я повернувся у спальню, знайшов чисту сорочку та одягнув її. В цей час я помітив, що мій одяг занадто офіційний, я ніколи не любив ходити за покупками. Мій погляд зацікавила одна шухляда, де зберігалися літні речі. Я висунув її і побачив подарунок. Він був ще запакований. Я присів на підлогу, потягнув за бантик…О Господи! Це ж футболка моєї улюбленої команди – Динамо. Звідки вона тут взялась? Мене це занепокоїло. Я добре оглянув футболку і знайшов у кишені чек із магазину. Я вирішив дещо з’ясувати.
Поклавши чек у гаманець, я сів за кермо та поїхав у магазин спортивного одягу. Таких було декілька у моєму місті. Я об’їхав майже усі, але безуспішно. Коли я заїхав у останній, продавець-консультант сказав, що близько року тому до них заходила якась мила жінка, яка й купила цю футболку. Продавець зізнався, що добре запам’ятав її, тому що особи жіночої статі рідко заходять до них. Що ж… Враховуючи те, що футболку купляла жінка і те, що цю річ я знайшов у себе вдома, моя дедукція підказала, що цей подарунок мав належати мені. Імовірно, його приготувала для мене дружина. Якщо вона дарувала мені подарунки, значить я був їй важливим. Якщо вона знала про мої захоплення та уподобання, то кохала мене, намагалася зробити мене щасливим. Цікаво, чи я робив щось для неї. Я думаю, що відповідав їй взаємністю. Мене потішило те, що моя пам’ять фрагментарно до мене повертається.
Я відчув себе втомленим, тому вирішив заїхати у бар та добряче повечеряти. Пізніше, приїхавши додому, я влігся спати. Цей день приніс для мене багато спогадів, тому я миттю поринув у країну сновидінь.
Розділ 4. Родичі
Прокинувшись, я смачно поснідав бутербродами з кавою, одягнувся та вийшов на ранкову прогулянку парком. Мої думки не покидала ідея про родичів моєї дружини. Чому вони не приходять у гості? Чому в моїй пам’яті немає спогадів про них? Цікаве запитання… Відповіді я вирішив шукати в архіві, проте зупинився.. Як я зможу щось дізнатися про них, якщо я не пам’ятаю імені дружини. Воно також стерлося з моєї голови, і я не знайду цьому пояснень. Та раптом в мою голову прийшла грандіозна ідея. Я згадав про документи, вони лежали у шафі…Шафа була у вітальні, а, отже, я маю мерщій повертатися додому.
Коли зайшов у вітальню, то зрозумів, що сьогодні я знайду якісь відповіді. Це було важливим для мене. Тільки одне було доволі дивним, що я наважився приміряти на себе образ детектива і готовий робити обшук, але у своїй же квартирі. Та я згоден на це.
Отже, зайшовши у вітальню, я підійшов до шафи і почав шукати потрібну полицю. Знайшовши її, я вийняв звідти свідоцтво про шлюб… Дивно, чому раніше я його не бачив… Можливо, просто не помічав, а, може, не хотів помічати. Я присів на підлогу і почав шукати у свідоцтві ім’я дружини. Еврика! Знайшов…Тоді я згадав, що мою дружину звати Савчук Ольга Сергіївна. В ту ж мить я згадав те, де ми вперше познайомились і як я робив їй пропозицію.
Я зустрів свою кохану в гуртожитку, на святкуванні Дня студента. Я відразу запримітив це невеличке, крихітне і в біса гарне дівчисько. Вона навчалась на філологічному факультеті, була тихою, вихованою та начитаною. Саме через своє кохання до Олі я почав читати книги. Першою такою книгою був роман Ремарка «Три товариші». Я перечитав його кілька разів, перш ніж спробувати обговорити сюжет із прекрасною володаркою мого серця. Так ми почали спілкуватися, а пізніше зустрічатись
На річницю наших стосунків із коханою я вирішив зробити пропозицію вийти заміж. Заліз на її балкон (жила вона на третьому поверсі), подарував їй букет її улюблених червоних троянд та розкрив усі свої наміри. На щастя, Оля відповіла взаємністю. Ми одружилися. Пізніше зняли квартиру і почали жити разом. Власне в цій квартирі живу я зараз.
При появі цих спогадів на моєму обличчі з’явилася усмішка, яка пізніше перетворилася у глибоку печаль та ще одну рану на серці. Я сумую за нею…А ще дуже хочу дізнатися, хто позбавив її життя, прагну подивитися цій людині в очі.
Та зараз мені важливо повністю відтворити всі моменти у пам’яті. Адресу батьків я знайшов доволі легко. Вони жили на розі моєї вулиці. Адресу я знайшов на одному із фото, яке лежало у тій же шухляді, де й документи. Отож я одягнув чистий костюм, перед тим сходив у душ, а пізніше вийшов із дому.
Коли я підійшов до будинку своїх родичів, то помітив сліди на стежині, що вела до дверей. Вони мені нагадали незнайомку, тому я почав хвилюватися. Та все ж списав ці відчуття на звичайне самонавіювання. Отже, я підійшов до дверей та подзвонив у дзвінок. Ніхто не відчиняв. Я прислухався і почув відгомін кроків: хтось точно стояв у будинку та дивився на мене. Дивно, мені завжди здавалося, що у мене із тещею та тестем були чудові стосунки. А може, все зовсім не так. Я озирнувся навкруги. Мою увагу привернуло подвір’я, на якому я знаходився. У голові почали з’являтися спогади про те, як я уперше прийшов сюди знайомитися із батьками своєї коханої. Ще тоді я помітив красиві та вишукані клумби, які розміщувалися вздовж стежини. На клумбах росли троянди. Уже тоді я знав, що це улюблені квіти дружини.
Перевівши погляд із клумб на будинок, я знову постукав. На цей раз двері відчинилися. На порозі стояв мій тесть. Його погляд пронизував мене до кісток. Як тільки я подав руку, щоб привітатися, тесть вигнав мене і сказав, що не хоче мене ні бачити, ні знати взагалі. Я намагався вивідати причину такого ставлення, але чоловік грюкнув дверима, так і не давши жодних пояснень.
Що ж, сьогодні не мій день. Як тільки я хочу щось довідатися, переді мною з’являються сотні перешкод. Такий перебіг подій починає наштовхувати на безнадійність моїх пошуків та розслідування. Проте я не здаюся без бою. Я вирішив повернутися додому та добряче все обміркувати.
Розділ 5. Незнайомка
Зайшовши у квартиру, я заварив собі міцної кави та випив її. Моя душа перебувала у якомусь гнітючому стані. Мене непокоїло те, що я не можу дізнатися нічого більше про своє сімейне життя. Можливо, і не потрібно знати. Я боюся, що правда, яка мені відкриється, стане ударом у самісіньке серце. Так я сидів у вітальні та розмірковував.
Раптом мій телефон задзвенів. Я взяв його в руки і побачив, що мені надійшло якесь смс - повідомлення. Подумав, що це інформація від мобільного оператора про нову акцію. Проте, прочитавши його, мої руки затремтіли, а в очах з’явився дикий страх. Повідомлення надіслав хтось незнайомий, який відверто мене ненавидить. Зміст був такий: «Мені набридло спостерігати, як ти живеш, радієш, працюєш! Я хочу зустрітися з тобою сьогодні у тебе в квартирі, якщо втечеш, то пошкодуєш!». Я справді злякався. Що може означати для мене зустріч на моїй території? Чому не на нейтральній? Відповідей я не знав.
Тому мені нічого не залишалося, як просто сісти, заспокоїтись та чекати гостей. Про всяк випадок я знайшов у кладовій старий револьвер (подарунок від найкращого друга) та заховав його у внутрішній кишені куртки. Думаю, що він не буде зайвим, особливо, якщо гість буде не один. Я всівся переглядати телепередачі та просто чекати.
День добігав до кінця. Я уже думав про те, що ніхто не прийде, а повідомлення – це чийсь жарт. Проте я дуже помилявся. У мої двері постукали. Не встиг я і вийти в коридор, як хтось сам їх відчинив. Тоді я злякався і, в пориві емоцій, вистрілив. Руки затремтіли, револьвер упав на підлогу. Я почув крик та побачив, як хтось увімкнув світло. Коли коридор освітила лампа, я мало не зомлів. Незнайомка! На порозі моєї квартири стояла та сама незнайомка, яка постійно мене переслідувала. Вона трималася за плече, з якого капала кров. Жінка підійшла до мене і мовчки промовила:
- Що ти в біса робиш? Я завжди знала, що ти божевільний. Хотів убити і мене, тварюко?
- Я не розумію, про що ти. Я нікого не вбивав, просто не потрібно було вриватися у мою квартиру!
- Згідна, але я не вривалася. У мене є ключ. Та це нічого не змінює. Я все одно тебе ненавиджу. Вбивця!
- Чому ти так називаєш мене?
- Не будь дурнем, ти прекрасно знаєш про що я!
- Нічого я не знаю, поясни…
- Не грайся з вогнем, а то пошкодуєш. Останнім часом у тебе з’явилося дуже багато ворогів, які в будь-яку мить готові тебе знищити, безжалісна тварюко!
- Не смій так говорити про мене! Я нічого тобі не зробив.
- Невже ти не розумієш, що знищив мій світ, моє життя уже ніколи не буде таким, як раніше!!!
- Поясни!!! Мені набридло гратися у ігри.
- А мені набридло мовчати і спостерігати за тобою!, - незнайомка підійшла і ударила мене.
Я спіткнувся і упав. Жінка підійняла мене, потім ще раз ударила, потім ще і ще. Коли у мене з носа почала текти кров, незнайомка підняла мене і посадила на диван. Наша розмова продовжувалась.
- Я бачу, ти - міцний горішок. Та знаєш, як для вбивці ти дуже сміливий. Одні ховаються, а ти живеш так, ніби нічого не сталося. До речі, мене звуть Марія. Савчук Марія. Не пригадуєш?
- Я… Я не знаю, що відповісти. Ти сестра Олі. Тепер я знаю, чому мені так знайоме твоє обличчя.
- Саме так. Та завдяки тобі моєї любої сестри тут більше немає.
- Я не розумію тебе, чому ти так кажеш?
- Не розумієш?! Тоді це освіжить твою пам’ять!
Марія подала мені замітку із газети. Таку ж я бачив у себе в квартирі. Я взяв
її в руки та почав читати.
Розділ 6. Всі таємниці перестають ними бути
Як тільки я почав читати замітку, мої руки почали тремтіти, голова йшла обертом, серце прискорено билося. Тепер я міг прочитати усю статтю, без жодних проблем. Я був глибоко вражений. Невже все моє розслідування зовсім не мало сенсу, оскільки убивцею був…я сам. Я не міг в це повірити, проте всі факти були не в мою користь. Я поглянув на Марію та зрозумів усе. Зрозумів, чому вона переслідувала мене, чому лякала. Я убив її сестру. Тому Марія мене ненавидить усім серцем. Та я не звинувачую її. Тут винний лише я. Раптом у мене потемніло в очах і я згадав усе.
Не знаю, як я зміг забути той фатальний день. Ми з дружиною поверталися від її подруги. Усе як завжди. Нічого особливо. Оля посміхалася, розповідала веселі історії, які траплялися на уроках. Я слухав її та уважно спостерігав за рухом зустрічних автомобілів. Нічого не віщувало біди.
Оля продовжувала розмовляти, пізніше запитала мене, чому я не знайомлю її з своїми батьками. Я не міг відповісти. Мої батьки залишили мене в дитячому будинку, коли я був ще немовлям. Звісно, вони відвідували мене, проте лише знущалися, будучи напідпитку. Я знав їх адресу, знав усе про них, а саме про спосіб життя. Тому не знайомив їх із коханою, намагався захистити її від згубного впливу цих людей. Оля наполягала на знайомстві, а в моєму серці поволі прокидалася лють. «Невже ти не розумієш, що я не хочу тебе з ними знайомити, не хочу?!», - вигукнув я. Дружина заплакала, що ще більше мене розлютило. Вона частенько говорила про це, проте зовсім не розуміла мене. Звичайно, у неї ж прекрасна родина, батьки – лікарі. Сімейна ідилія, чи не так? А в мене немає нікого. Лише болючі спогади про втрачене дитинство. «Якщо ти не вважаєш за потрібне знайомити з батьками мене, тоді, напевно, уже познайомив із ними іншу!», - тихо сказала Оля. Це стало останньою краплею. Невже вона не розуміє і не відчуває, що я кохаю лише її?!
В пориві емоцій я вирішив налякати дружину. Щосили вивернув руль, як раптом побачив бензовоз, що вилетів з - за повороту. Мої руки затремтіли, я не міг зробити жодного вдалого маневру. «Я не хочу помирати, врятуй мене, коханий!», - кричала Оля. Та я не зробив цього. Подумав, що все минеться. Яким дурнем я був. Тоді я не знав, що водій бензовозу був напідпитку. Ми зіткнулися. Стався вибух. Єдине, що я пам’ятаю – це заплаканий погляд моєї дружини, погляд, повний болі та ненависті.
Пізніше я цілий рік пролежав у комі, лікарі намагалися мене врятувати. Я вижив. Хоч мав загинути. Видно тому ці трагічні події просто заблокувалися у моїй пам’яті. Моя детективна історія завершилась. Злочинцем тут був лише я. Розплющивши очі, я подивився на Марію й промовив:
- Пробач… Я не хотів цього… Я кохав її...
- Так звісно, кохав! А знаєш що? Я все бачила тоді. Я бачила твої очі, налиті кров’ю. Чекаючи на автобус, ніколи б не повірила, що стану свідком смерті своєї рідної сестри від лап такого безсердечного звіра, як ти. Тепер я засуджую тебе. Ти не будеш жити, обіцяю. Твоя смерть буде миттєвою!
Я не зміг нічого сказати у відповідь, як Марія взяла мій револьвер та кілька разів вистрілила у мене. Я упав.
Розділ 7. Пробудження
….Я прокинувся і побачив білі стіни та лампу, що зі стелі світила мені прямо в обличчя. Не встиг я усе оглянути, як раптом в кімнату вбігло кілька людей у халатах. Тепер зрозуміло – я у лікарні. Лікарі підбігли до мене та почали оглядати. Я не розумів їхнього хвилювання, проте пам’ятав усе сам: незнайомка, моє розслідування і врешті розв’язка – я убив свою дружину, добровільно позбавив життя ту, яка була мені найріднішою і найпотрібнішою. Я зробив спробу піднятися з ліжка, проте найстарший із лікарів зупинив мене, попросив усіх вийти, сів на стілець та промовив:
- Чесно кажучи, в усього персоналу не було жодної віри в те, що ви прокинетесь. Проте ви нас дуже здивували. Після такої кількості вогнестрільних поранень ніхто не виживає. Чекайте, ви ж напевно нічого не пам’ятаєте…Я маю вам усе розповісти…
- Та ні, - мовив я та поклав свою руку на руку лікаря, - справа в тім, що я пам’ятаю геть усе. Мене звати Олександр Наливайко, довгий час я учителював у школі, викладав історію. Більше року тому я убив свою кохану дружину, будучи абсолютно рішучим у своєму виборі. Я спричинив аварію, внаслідок якої постраждав сам. Думаю, тепер ви вірите в те, що з моєю пам’яттю все гаразд.
- Тобто ви хочете сказати, що після перебування у комі ви повністю усвідомлюєте суть злочину, який ви скоїли?
- Так, звісно…Я жалію про це, тільки нічого уже не можна змінити. Дзвоніть у відділок, я хочу зустрітися зі слідчим. Але перед тим я прошу вас принести мені зошит та ручку, я хочу щось занотувати.
- Звісно, як забажаєте...
………………………………………………Сьогодні 11 жовтня 2015 року, за декілька хвилин зайде слідчий, пізніше мене чекатиме суд. Через вікно реанімаційної я бачу Марію. Вона стоїть і вдивляється мені в обличчя. Жінка ненавидить мене, це я знаю точно. Я знову вижив. Тільки я не скажу нічого про неї, вона не винна в тому, що сталося. Я візьму всю вину на себе. Мій вирок буде суворим. Та мені байдуже. Адже я, Наливайко Олександр Орестович, сам зробив вчинок, який буде мучити мене до смерті. Я убив свою кохану, убив ту, яка була світлом у моєму похмурому житті… Самотність – найвища міра покарання для мене…
ID:
652348
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2016 20:16:48
© дата внесення змiн: 17.03.2016 20:16:48
автор: Sindicate
Вкажіть причину вашої скарги
|
