Вона летіла до волошкового неба.
«Мабуть, хочеться пити, бо лечу»…
І знову летіла.
До волошкового неба ой, далеко! Й думала: «Чи долечу колись?»
А дуже бажалося! Проте вона не долетіла і впала на землю.
-Пити, пити,.. - і почула легіт.
Відкрила важкі повіки. Звідкись взялися дикі гуси.
«А-а,це ж осінь», - здогадалася.
А гуси билися крильми об її пошерхлі губи.
І перехотілося пити.
-Гуси, гуси!
Та вони полетіли…
-Оксанко, прокинься…
-Мамо, мені снилося волошкове небо. І я летіла до нього.
- Це добре, доню, що ти летіла.
-І дикі гуси, мамо, снилися. Вони мою спрагу крилами вгамували, коли, не долетівши до неба, я впала на землю.
-І це добре, доню, що не землю впала.
-Значить, я скоро вилікуюся і буду, як усі діти ходити до дитсадка?
-Будеш ходити, донечко, будеш…
-І тоді Марія Іванівна запитає: «Діти, а що напишемо фарбами сьогодні?» Я намалюю волошкове небо і диких гусей.
-Намалюєш, донечко, намалюєш…
-Коли ще не хворіла, то завжди зображала сонечко. А вихователька цікавилася, чому весь час малюю сонце. А я відповідала, що сонце велике і тепле, і я люблю сонце. І всі люди на землі, і птахи, і звірі, і квіти, і дерева люблять сонце.
-Люблять, - відгукнулася мама, люблять…
-Сьогодні до мене прийдуть друзі. Ти вже приготувала нам тістечка?
-Так, доню. А ось і гості.
-Здрастуйте, тіточко Олю. Добридень, Оксанко. Дівчинка радо протягує до них руки.
-Заходьте, сюди ідіть, - кличе.
У ясній кімнатці, немов у казці. Дітей чарує дивовижний світ на картинках дівчинки. Ігор подарував ромашки.
- Ми скучили за тобою.
-Я скоро одужаю, і підемо разом до дисадка.
-Тобі подобаються ромашки?
-Дуже. Але я люблю волошки.
Мама принесла тістечка.
-Смакуйте, малі.
Дітям подобається, як тітка Ольга готує їм ласощі, бо в неї добрі руки та щедре серце.
-А твої малюнки ми з Марією Іванівною прикріпили на виставці у дитсадку і відзначили, що вони найкращі, бо ти малювала сонце.
-А няня Марина Богданівна сказала, що тепер у дитсадку стало сонячно і тепло.
-Я вилікуюсь, і тоді намалюю волошкове небо І диких гусей.
Діти пішли.
*
-Мамо, всі мої друзі прийдуть до нас. Ти напечеш нам тістечка?
-Напечу, доню, напечу, -лагідно звучить мамин голос.
-А я буду малювати.
На кухні пекла тістечка, бо ось-ось прийдуть до доньки маленькі друзі з дитсадка.
-Ой, та чи скоро вони прийдуть?
-Скоро, донечко. А ти вже намалювала?
-Так. Ось іди подивись.
-Що ж ти намалювала? – мама зазирнула до листа, а там - волошкове небо і дикі гуси, які летіли увись. Не було на малюнку лише її, дівчинки, бо не знала, що сьогодні полетить до неба.
Забринів дзвінок.
-Мамо, іди зустрічай гостей.
Дівчинка раптом відчула, що підіймається вгору, наздогнала гусей і полетіла все вище і вище. І земля, і дерева, і гуси залишилися внизу, а вона летіла. І волошкове небо було зовсім поряд, а земля ледь-ледь виднілась маленьким сонцем.
-Я ще повернусь до тебе, земле, - подумала дівчинка. Їй було радісно, вона хотіла сказати про це мамі, друзям:
-Я лечу! Дивіться, я лечу до волошкового неба!..
-Я іще повернуся...
Летіла, летіла і не падала на землю, бо не знала, що більше не впаде. І дикі гуси не вгамують їй спрагу крилятами.
-Оксаночко! – закричала мама. – Донечко! Доню!
Дівчинка хотіла покликати маму, сказати, що незабаром повернеться, але раптом відчула, що тоне у волошковому небі…
ID:
672738
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2016 18:09:30
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:19:33
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
