Ото моя ЗЕМЛЯ! Дотепер пам'ятаю кожний клаптик і кожну частинку тої ЗЕМЛІ. Дотепер пам'ятаю її запах...Дотепер пам'ятаю усі сонячні ранки, весняні трави і оту вільну-превільну літню спеку. Бо чомусь , коли була ота нестерпна спека, така, що аж порошилось на полях, то я почувала себе дуже вільною. Певно вигоряло у мене всередині усе те, що робило життя клопітким...А, може, й не було тоді того клопоту. Бо який клопіт у тебе, коли тобі вісімнадцять? А ще мене зразу тягнуло до річки Вигор. Особливо, коли це була свята неділенька...Зранку-до церкви, а пополудні на річку...І їхали повз нашу хату авто, мотоцикли, фіри і ровери, а ще матусі пхали коляски з розпашілими карапузами...І всі на річку!!!Всі на річку!!!Цілий день ото купання, плавання, і всякі забави на воді з м'ячем...Знайомства...Фліртування...
І як же то було тоді добре жити на тому світі. Увечері на десяту годину до Цикова зі Львова приїжджав автобус. То навіть автобус їхав на ту ріку...Але то вже був вечір, холодок...Баби вже подоїли корови та сиділи на лавках і дивились, хто іде від автобуса. Діти бігли назустріч батькам і заглядали у сумки... Вечір тихо лягав на нашу ЗЕМЛЮ. Приходив у село і баюкав його так тихо, так поволі...І люди потроху ішли спатоньки...Не спала тільки молодь, бо збиралась до циківського клубу...А там починались уже свої нічні гуляння та веселі забави...Але то вже інша історія...
