Так приємно просто пригорнутися до нього... Пригорнутися і помовчати. Послухати, як він щось захоплено розповідає. Його голос такий теплий, затишний, і інколи навіть здається, що він ним вміє огортати, закутувати від усіх і усього, немов у холодний зимовий день улюбленою ковдрою... Тепер навіть, якщо його немає поряд, щоразу, коли я заварюю в турці улюблену каву з дріб’язком цинамону, мускатного горіху та краплею вершків, я згадую його теплий, як літо голос...
Голос і руки... У нього дуже сильні і гарячі, немов джезва, руки, які вміють неймовірно ніжно обіймати. Коли він притягує до себе ближче, я немов повертаюсь у дитинство, відчуваю себе маленькою дівчинкою, яка пригорнулась до рідного плеча і слухає захоплюючі історії, а на душі так тихо, затишно, безтурботно...
Так, він це вміє... Особливо, коли шепоче на вушко «моя маленька».... Тоді в мені прокидається солодке тріпотіння, яке розливається теплом від серця до самих подушечок пальців... І біжать мурахи по тілу... Великими-великими купами... Немов люди в метро в час пік. Одного разу він зізнався мені: це його мурахи; він навмисне їх випускає, коли шепоче щось приємне на вушко. Випускає, щоб вони будили оте моє тріпотіння і ще більше розпалювали посмішку в очах...
Ось і зараз... Певно останнього разу він забрав назад не всіх своїх мурах... Або я просто п’ю свою улюблену запашну каву... І думаю про нього...
(18.06.2016)
