День третій. Вона пекла млинці дітям. Тіло Її не слухалось. Воно зробилось важким, ноги наливались, як осінні яблука. Вона знову вночі не спала. Думала, плакала і смс-ила. ...І тут в голові блискавкою спалахнула ідея! Так, саме те! Діяти!
В обідню пору, забравши дитину з садочку, Вона заїхала до Нього на роботу. Хотілось пообідати разом. Але ж як? Він навіть в машину до неї не сяде, не те щоб пообідати. Але чому?? … Але Він в машину сів. Вона заблокувала двері і різко натиснула на газ. Вона Його вкраде! Кілька вулиць вдавалось нарощувати швидкість, об’їжджати «черепах» і не зупинятись на світлофорах. Він кричав. Вона мовчала. Дитина теж. Вона розуміла, що фатальне червоне світло трьохокого таки колись зупинить її, але Вона рухалась вперед, до виїзду з міста, хворобливо пригадуючи, скільки грошей в гаманці ще є. Повинно вистачити на бензин, щоб заправитись на трасі…
- Сонце, - звернулась Вона до дитини, - ми їдемо на море. Всі разом.
- Урра! Ми їдемо на море! Тату, не кричи так, ми ж на море їдемо.
Кілька секунд Вона сама раділа несподіваній ідеї отак раптово взяти і поїхати усім на море. Без підготовки. Головне - разом і далеко. А потім все вирішиться. Але зрадницьке червоне світло таки змусило тиснути на гальма, і Він, шалений і збуджений, майже на ходу вискочив з машини і майже на крилах перелетів 5-рядну дорогу в сторону зупинки маршрутного таксі.
…А ввечері був дощ. Було холодно і противно.
- Забери мене, мені холодно, - випрошувала Вона по телефону. Дощу не відчувала, бо він був її сльозами. Від холоду не трусилась, бо зсередини замерзала душа. Він під'їхав майже беззвучно. Так само тихо Вона заповнила собою пасажирське сидіння Його «Тойоти». Було тепло. Тепло… Тепло?.. Вона якусь мить згадувала, як це – тепло. Що це «тепло»? Чому тепло?
Пів ночі відбувалось щось незрозуміле. Купа слів, сліз, відчуттів, бажань, дотиків, тепла, холоду, приреченості. Він плакав також. Від безвиході, немічності, безпорадності перед власними думками та діями. Він «повинен зробити те, що робив, бо так веліло Йому Небо». Для неї небо було простором в душі, а для Нього – Його власним поводирем, істиною. Вона не розуміла Його сліз, але вони зливалися з Її сльозами і вже спільним дощем стікали по шибках машини, поєднуючи Його Небо з Її стражданнями. Цей дощ здавася нескінченним, незакінченим, поміченим невидимим ляльководом. Невпинним потоком спустошував стомлені тіла і душі тих, хто власними руками руйнував своє щастя…
ID:
677603
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.07.2016 14:08:58
© дата внесення змiн: 12.07.2016 14:15:32
автор: Rusya
Вкажіть причину вашої скарги
|
